Історія України (Факультатив) 2 група ІІ курс

Тема: Розгортання соціального та національного руху

Провідне місце серед опозиційних сил в УРСР 1960–80-х рр. мали:

український національно-визвольний рух (національно орієнтоване дисидентство),

рухи національних меншин (кримськотатарські та єврейські національні рухи за повернення на історичну Батьківщину),

рух за свободу совісті (релігійне дисидентство),

рух за соціально-економічні права.

Поширення дисидентства в 1960–80-х рр. в СРСР, у т. ч. і в Україні, стало реакцією на згортання процесу десталінізації радянського суспільства, утиски національного культурно-духовного життя, серйозні порушення конституційних норм щодо свободи совісті та віросповідань, істотні прорахунки в галузі соціально-економічної політики. Помітний вплив на формування українського дисидентства справила поразка національно-визвольної боротьби 1940–50-х рр. у Західній Україні, яка проілюструвала безперспективність збройних методів опору.

Характерною рисою українського дисидентського руху була боротьба за національні інтереси українського народу, яка поєднувала найрізноманітніші форми громадянського протесту: від інтелектуального опору, що виражався як у написанні й поширенні через "самвидав" публіцистичних, прозових, поетичних творів, в яких викривалися вади радянського суспільства ("Інтернаціоналізм чи русифікація?" І.Дзюби, "Право жити" Ю. Бадзьо, "Етноцид українців в СРСР" С.Хмари, публіцистика В. Чорновола, В. Мороза, В. Марченка, Є. Сверстюка та ін.), а також у ствердженні нерегламентованих культурних ініціатив (подвижницька діяльність Л. Ященка, І. Гончара, А. Горської та ін. у розбудові непідконтрольних органам влади неофіційних музеїв, бібліотек, неформальних об'єднань), до створення організаційних структур для боротьби з існуючим державним та суспільним ладом. У 2-й половині 1950-х – на початку 1960-х рр. в Україні виникає мережа таємних організацій і осередків антирадянського спрямування. Деякі з них діяли на засадах інтегрального націоналізму (див. Націоналізм): "Союз борців за звільнення України" (середина 1950-х рр., у м. Шахтарськ), Український національний комітет (1956–61, поширював свій вплив серед населення Львівської області), Український національний фронт (1964–67, у Львівській, Івано-Франківській, Кіровоградській, Донецькій областях); деякі спиралися на ідеї націонал-комунізму: Українська робітничо-селянська спілка (1960–61, у Львівській обл.), "Українська національна комуністична партія" (1971–72, м. Київ), "Партія національного прогресу" (кінець 1970 – початок 1980-х рр., у м. Горлівка). Якщо націонал-комуністичні та націоналістичні угруповання робили основний акцент на розв'язання національних проблем і домагалися побудови незалежної Української держави, то чимало інших організацій і груп ("Підпільний центр “Свобода”" у м. Костянтинівка Донецької обл., "Демократичний союз соціалістів" у смт Серпневе Одеської обл., "Боротьба за громадську справедливість" у Миколаївській обл., "Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей" у м. Луганськ та ін.) виводили на перший план завдання реалізації демократичних прав і свобод громадян незалежно від їх національної приналежності як неодмінну запоруку подальшого розвитку радянського суспільства.

Дати повторити:

квітень 1985,р. — початок «перебудови»;

26 квітня 1986 р. — вибух на Чорнобильської АЕС;

вересень 1989 — виникнення Народного Руху України (Народний рух України за перебудову);

16 липня 1990 р. — прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України;

24 серпня 1991 р. — Верховна Рада УРСР прийняла Акт проголошення незалежності України;

1 грудня 1991 р. — референдум і вибори Президента України.

Персоналії – підготувати повідомлення:                                            

Л. Кравчук, Л. Кучма,В. Чорновіл.

Поняття та терміни:

інфляція, гласність, плюралізм.