Факультатив Історія України 3 гр.І курс

Тема: Український національний і російський громадсько-політичний рухи у Наддніпрянській Україні в ІІ пол. ХІХ ст.

В середині ХІХ ст. культурний національний рух починає переходити в політичний. Ще при підготовці виступу декабристів в Україні діяло Південне товариство, яке очолював П. Пестель. Активну участь у виступі взяли також офіцери-українці, члени Товариства об’єднаних слов’ян: І. Горбачевський, М. Сухінов, А. Щепило. Саме вони після поразки виступу 14 грудня 1825 р. в Петербурзі організували повстання солдатів Чернігівського полку (29.12.1825 – 2.1.1826; було придушене переважаючими силами уряду).

Першою політичною організацією в Україні стало Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у 1846 р. До його складу входило 12 осіб – діячі української інтелігенції: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш та ін. У програмних документах – “Книзі буття українського народу” і “Статуті товариства Кирила і Мефодія” товариство ставило за мету створення федерації слов’янських держав, до складу якої увійшла б і Україна. Самодержавство і кріпацтво мали бути ліквідовані. Практичними засобами для реалізації цих ідей мали стати поширення освіти та літературних творів. Проте у 1847 р. товариство було викрите, а його учасники заслані. Найбільш жорстокого покарання зазнав Т. Шевченко, якого було заслано у Казахстан і віддано на 10 років до діючої армії із забороною писати і малювати.

У 50-80-ті роки ХІХ ст. в українському національному русі ще домінувала культурницька традиція, яка знайшла вияв у громадівському русі. Громади являли собою культурно-просвітницькі гуртки української інтелігенції, які займалися влаштуванням закладів народної освіти, вивченням українських фольклору, мови, історії, виданням художньої та наукової літератури. Перша громада виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету (В. Антонович, М. Драгоманов, П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський та ін.), всього в 1861-1862 рр. – близько 200 чоловік. У Петербурзі члени громади групувалися навколо редакції журналу “Основа”. Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. ХІХ ст. громади виникли у багатьох містах України (Києві, Харкові, Полтаві та ін.). Вони не мали ні програм, ні статутів, ні чіткої структури, ні певного керівництва. За своїми суспільно-політичними поглядами переважна більшість членів громад належала до ліберального напрямку і займали лояльну позицію щодо царського уряду.

Незважаючи на те, що громадівський рух носив яскраво виражений культурницький характер, царський уряд розгорнув наступ проти нього. У 1862 р. було заборонено недільні школи, що влаштовувалися громадівцями. В умовах польського національно-визвольного повстання, широкомасштабного наступу реакції проти російського революційно-демократичного руху, 18 липня 1863 р. було видано циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуєва, яким було заборонено видання українською мовою книг “як духовного змісту, так і навчальних посібників і взагалі призначених для початкового читання народу”. Згідно з циркуляром дозволялося публікувати українською мовою лише твори “красного письменства”, але цензура, щоб догодити міністрові, не давала дозвіл на видання навіть художньої літератури. Це був важкий удар по українському національному руху. Лише наприкінці 60-х – на початку 70-х рр. після певного послаблення цензурних утисків громади Києва, Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси відновили свою роботу.

У 1873 р. членам Київської громади вдалося отримати дозвіл на відкриття в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873-1876 рр.), який мав досліджувати історію, географію, економіку, статистику, фольклор України. У Київській громаді і цьому відділі зосередили свою діяльність провідні українські науковці того часу: історики В. Антонович, М. Драгоманов, О. Лазаревський, І. Лужицький, економіст М. Зібер, етнографи П. Чубинський, І. Рудченко, О. Русов. Південно-Західний відділ Російського географічного товариства провів значну роботу з вивчення історії, географії, природи, економіки України, по збиранню, обробці й виданню статистичних, етнографічних фольклорних і археологічних матеріалів. Зокрема, члени відділу 2 березня 1874 р. провели одноденний перепис населення Києва, обробили та оприлюднили його результати, у тому ж 1874 р. вони організували в Києві ІІІ Всеросійський археологічний з’їзд. Вченими-громадівцями було зібрано, підготовлено і видано у 1872-1878 рр. сім томів етнографічно-статистичних матеріалів  з історії Південно-Західного краю. В 1874-1875 рр. у Києві за редакцією В. Антоновича та М. Драгоманова було видано у двох томах збірку “Історичні пісні малоруського народу”.

У 1876 р. на громадівський рух знову обрушилася хвиля репресій. Спеціальна комісія “для припинення українофільської пропаганди”, створена царським урядом, розцінила діяльність громад як “сепаратизм” та “польсько-австрійську інтригу” і вирішила заборонити їх. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр ІІ, перебуваючи на німецькому курорті Емс, підписав відповідний указ (“Емський указ”). Відповідно до цього указу було заборонено ввозити з-за кордону книги на українській мові, друкувати оригінальні твори, переклади, текст до нот і влаштовувати сценічні вистави та публічні читання українською мовою. Уряд вирішив закрити Південно-Західний відділ Російського географічного товариства й припинити видання газети “Киевский телеграф”.

У період репресій значна кількість громад припинила своє існування. Діяльність тих громад, що продовжували існувати, мала ще більш поміркований, аполітичний, культурницький характер. Наприкінці 70-х – 80‑х рр. ХІХ ст. громадівці брали активну участь у діяльності Історичного товариства Нестора-літописця, заснованого у 1873 р., а з 1882 р. групувалися навколо історико-етнографічного й літературного журналу «Киевская старина» (1882-1906 рр.). Своєрідним заключним акордом у діяльності ліберального громадівського руху стало утворення в 1897 р. у Києві на з’їзді громад Всеукраїнської безпартійної загальної організації. Проте її ставка на культурно-просвітницьку діяльність вже не відповідала потребам часу та настроям значної частини діячів національного руху. Частина з них висуває вже більш рішучі політичні вимоги, здебільшого пов’язані зі впливом соціалізму.

Одним з найвидатніших теоретиків громадівського руху став М. Драгоманов, який через переслідування змушений був емігрувати до Швейцарії, але і там продовжив творчу діяльність. Драгоманов виступав за повалення імперського ладу в Росії і Австро-Угорщині та входження України до федерації народів, обстоював демократизм як принцип побудови суспільства і держави. Його ідеї перетворення України на федерацію робітничих і землеробських громад і на цій основі – побудови соціалістичного суспільства знайшли підтримку ряду громадівців.

Соціалістичні ідеї підтримували і представники загальноросійського народницького руху (60-і-80-і рр. ХІХ ст.), який поширювався і в Україні. В ньому також об’єднувалася інтелігенція – здебільшого різночинці, але і представники дворянських родів. Народники висунули гасло „Земля і воля народові!”. Це означало перехід усіх земель у власність селян і запровадження селянського самоврядування. Народники сподівалися досягти цього, організувавши селянські повстання в усій імперії. Для цього вони організували „ходіння в народ” – влаштовувались у селах писарями, вчителями, фельдшерами, щоб пропагувати свої ідеї. Пропаганду народники поєднували з терористичними актами проти царських урядовців; саме вони підготували замах на Олександра ІІ, який загинув у 1881 р. Проте відсутність масової підтримки та жорстке переслідування поліції зумовили занепад народницького руху.

До політичного руху з 70-х рр. ХІХ ст. залучається і нова сила – пролетаріат. Першою робітничою організацією в Україні став „Південноросійський союз робітників” в Одесі (1875); у 80-ті рр. в Києві та Катеринославі виникли „Союзи боротьби за визволення робітничого класу”. Організатори цих гуртків спиралися на ідеї марксизму про неминучість соціалістичної революції, яка знищить класову нерівність і експлуататорський лад. Відомим діячем робітничого руху в Україні був Ю. Мельников, який чотири роки керував Київською школою марксистських агітаторів (з самих робітників). Основним шляхом боротьби робітників були страйки на підприємствах.

В 80-х-90-х рр. XIX ст. посилюється політизація українського національного руху. Першою ознакою цього стала поява у громадівському русі нової течії “молодих громад”. На відміну від традиційних “старих” громад їх ідеологія була помітно радикальнішою. Це помітно, зокрема, у діяльності так званого “Братства тарасівців” (1891-1892 рр.). Його членами були: М. Базькевич, М. Байздренко, І.Липа та В. Боровик. На відміну від громадівців, які займалися виключно культурно-просвітницькою діяльністю, тарасівці ставили перед собою і політичні цілі: визволення українського народу від національного гніту, утворення Української автономної держави у складі демократичної Росії.