Історія України (факультатив) 1 група І курс
Тема: Національно-визвольний рух на українських землях у І пол. ХІХ ст.
У світовій історії ХІХ ст. характеризується перш за все кризою феодально-абсолютистських порядків і перемогою капіталізму. Утвердження капіталізму супроводжувалось не тільки радикальними змінами в економічному розвитку країн, але й складними внутрішніми суспільно-політичними процесами.
Обличчя ХІХ ст. здебільшого визначалось революційною хвилею 1848–1849 рр., яка охопила практично всі європейські країни. До 70-х рр. ХІХ ст. на заході закінчились буржуазні революції. Розпочався відносно мирний період розвитку капіталізму.
Україну не обминули ні європейська революція середини ХІХ ст., ні дві війни (на початку та в середині ХІХ ст.) найбільших на ті часи світових імперій – Російської та Австро-Угорської, до складу яких вона входила.
Масові переселенські рухи українців утворили на Азійському та Американському континентах більш або менш чисельні осередки українського населення поза межами Батьківщини, і це також прилучало Україну до світового історичного процесу. В суспільно-економічному плані протягом цього століття в Україні завершився промисловий переворот, і відбулося утвердження нових ринкових (капіталістичних) відносин. І, головне, це було століття українського національного відродження, яке знайшло свій прояв у поширенні масового національного самоусвідомлення, формуванні української нації, пожвавленні й піднесенні національного руху, розвитку всіх галузей культурного життя українців.
1. Україна в складі Російської імперії у першій половині ХІХ ст.
На початку ХІХ ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) входила до складу Російської імперії. З ліквідацією політичної автономії України наприкінці ХVІІІ ст. царський уряд посилив колоніальний наступ на її землях, запровадив загальноімперську державно-політичну систему з її уніфікаційними методами управління.
Вся українська територія, яка входила до складу Росії, була розподілена на три генерал-губернаторства і дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Катеринославську, Таврійську, Херсонську та Харківську.
У губерніях державну владу Російської імперії представляли губернатори, яких призначав і звільняв цар. Губернії складалися з повітів, де керували справники. Повіти поділялися на стани, очолювані поліцейськими приставами.
Важливою державною установою була Казенна палата. Вона відала збиранням з населення різноманітних державних податків. Увесь цей адміністративно-управлінський апарат повинен був забезпечити владу царизму на місцях.
Щодо найбільшої маси населення – кріпосних селян, то вся влада над ними належала поміщикам.
Знищення російським царизмом наприкінці ХVІІІ ст. української державності на Лівобережжі і Слобожанщині супроводжувалось русифікацією корінного населення. Цю колонізаторську політику стосовно українського народу російська влада здійснювала переважно ідеологічно-адміністративним шляхом.
Царські адміністратори виганяли українську мову з імперських установ і навчальних закладів усіх ланок освіти. Переважна більшість українського панства одержала звання російських дворян (такими імперські власті визнали майже 25 тис. шляхетських родин колишньої Гетьманщини).
Економічний розвиток України в першій половині ХІХ ст. характеризувався розкладом феодально-кріпосницької системи. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку.
У першій половині ХІХ ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію земельних угідь в руках поміщиків, їхні господарства занепадали. Для задоволення своїх потреб у грошах, які весь час зростали, поміщики посилювали панщину та скорочували селянські наділи. Основними групами селянства в той період були поміщицькі (кріпосні) та державні селяни. За даними 1833 р., кількість поміщицьких селян становила 2,5 млн. осіб або 63,8% всієї кількості селян Східної України, державних – 1,5 млн. або 36,2%. Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні – на Лівобережжі та Півдні України.
Відробіткова, грошова і натуральна рента були основними формами експлуатації селян. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював триденну панщину, реально вона досягала 4–6 днів на тиждень.
Важким тягарем на плечі селян лягали державні повинності, насамперед, рекрутчина. Неухильно погіршувалося їхнє правове становище. Поміщики втручалися у родинне життя підвладних, продавали і міняли їх, розлучаючи членів сімей, могли позбавити майна тощо. Більш незалежним було становище державних селян, які вважалися вільними і сплачували державі феодальну грошову ренту за користування землею.
Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Новоросійський край, Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ. У 1838–1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.
У першій половині ХІХ ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на засади товарності та підприємництва. Характерною рисою аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Найбільш інтенсивно буржуазні відносини розвивалися у степовій частині України.
З проникненням капіталізму у сільське господарство поглиблювалась соціальна диференціація українського селянства. Так, у 1836 р. у Лівобережній Україні і Слобожанщині лише 54,3% козацьких родин володіли землею, решта належали до бідноти або мали лише садиби. На Правобережжі 35% селян були неспроможні обробляти свої наділи, 15% не мали ніякого господарства.
У районах аграрного перенаселення зростала кількість сільських пауперів, які у пошуку заробітків йшли у степові районі, формуючи ринок робочої сили. З другого боку, створювалась заможна сільська верхівка, яка, накопичивши певний капітал, вкладала його в промислові підприємства, торгівлю, купувала й орендувала землю. Такі соціальні прошарки виникали, насамперед, серед державних селян, особливо нащадків колишніх козаків, однак були вони й серед кріпаків. Наприклад, колишні селяни-кріпаки Симиренки та Яхненки започаткували династію українських промисловців-мільйонерів. У 1861 р. їм належало нерухомого майна на суму близько 4 млн. крб. Інший мільйонер Артем Терещенко – родоначальник династії відомих цукрозаводчиків – виходець із козацького роду.
Перша половина ХІХ ст. характеризується також глибокими змінами у промисловому розвиткові. Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним рубіконом між двома якісно відмінними етапами у розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала у поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики.
Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у 30–40-х роках водночас з Німеччиною, але пізніше, ніж у Великобританії, Франції, США. Він започаткував новий етап розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права в 1861 р. У цей час відбувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Від 1825 р. до 1861 р. їхня кількість зросла у 3,6 рази. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції та процеси. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягає у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпацької мануфактури капіталістичною фабрикою.
У цей час з’являються нові галузі виробництва – кам’яновугільна, машинобудівна, цукроварна тощо. Поступово формується спеціалізація районів на виробництво певної промислової продукції. Донбас перетворюється на значний центр кам’яновугільної промисловості, який за видобутком вугілля 1860 р. у межах Російської імперії поступався лише Сілезькому басейну.
Українські землі дедалі більше спеціалізуються на виробництві цукру. У кінці 40-х рр. кількість цукрових заводів в Україні зросла до 208 або 2/3 всіх цукрових заводів Росії, які виробляли 81% цукру. Найбільше таких заводів було на Київщині, яка давала 60% всього цукру України.
Швидко зростала кількість суконних підприємств: із 12 суконних мануфактур у 1797 р. – до 160 у 1859 р. В цю традиційно поміщицьку галузь активно починає проникати купецький капітал. З 40–50-х рр. в Україні починає розвиватись сільськогосподарське машинобудування. Зростання попиту на метал зумовило виникнення нових чавуноливарних та залізоробних підприємств, які будувались на Луганщині, Київщині, Одещині. Розвивалися й інші галузі промисловості – салотопна, шкіряна, свічкова, миловарна. Тут купецький капітал став домінуючим – капіталістична мануфактура з вільнонайманою працею витіснила поміщицьку, з примусово-кріпацькою працею, відсталою технікою.
Таким чином, дореформений період економічного розвитку характеризувався досить швидким зростанням промисловості. Якщо у 1825 р. в Україні існувало 674 більш-менш значних підприємств з 15,2 тис. робітників, то у 1860 – відповідно 2709 і 85319, причому у 1861 р. вільнонаймані робітники становили близько 74% від загальної кількості.
Формування капіталістичного укладу в економіці України, поширення товарно-грошових відносин сприяли зміцненню внутрішнього ринку, посиленню торговельних зв’язків між різними районами України. Важливу роль у цьому відігравала ярмаркова торгівля, насамперед, у Харкові, Ромнах, а потім у Полтаві, Києві. На знаменитий Київський контрактовий ярмарок, який був перевезений з Дубна у 1797 р., приїздили поміщики з інших місць імперії, а також з Австрії, Прусії, Франції, Англії. Тут укладалися контракти на купівлю-продаж різноманітної продукції панських маєтків, передусім сільськогосподарської. Ярмаркова торгівля сприяла економічному об’єднанню різних регіонів України, підтриманню зв’язків з промисловими районами Росії, зарубіжними країнами.
З опануванням Чорноморським узбережжям і стрімкою колонізацією південних степових районів посилилась роль України в загальноросійському експорті. Якщо раніше основна маса товарів вивозилась через Петербург, Ригу, Гданськ, що істотно гальмувало експорт з України, то в першій половині ХІХ ст. він здійснювався через азовсько-чорноморські порти.
Значне місце в українському експорті зайняв хліб, насамперед, пшениця, яка становила 90% всього хлібного експорту. Український хліб споживали Туреччина, Греція, Італія, Франція, а також Англія, Австрія, Прусія.
Крім хліба, Україна експортувала льняне насіння, конопляне прядиво, тютюн, вовну, шкіру, смушки, топлене сало, олію, худобу, мед, віск, рибу та інше. Зростання промислового й сільськогосподарського виробництва, розвиток торгівлі сприяли змінам економічного стану міст України. З ремісничих центрів чимало з них перетворювалися на великі промислові міста. Надзвичайно швидко зростали Харків, Одеса, яка на 50 років (з 1817 р.) дістала право порто-франко, Херсон, Миколаїв. Протягом 1811‑1858 рр. кількість міського населення України зросла від 512,5 тис. до 1456,8 тис. осіб, тобто майже в тричі.
Отже, розвиток сільського господарства українських земель у складі Російської імперії в першій половині ХІХ ст. визначали такі тенденції: домінування в аграрній сфері поміщицького землеволодіння, яке перебувало у кризовому стані; посилення експлуатації селянства і його майнова диференціація; поступова руйнація натурального господарства та розвиток підприємництва.
Динаміка розвитку промислової сфери цієї доби визначалась бурхливим зростанням кількості промислових підприємств, промисловим переворотом, запровадженням нової техніки та технології, збільшенням ролі вільнонайманої праці, виникненням нових галузей промисловості.
2. Суспільно–політичні рухи і національне відродження України у першій половині ХІХ ст.
Перша половина ХІХ ст. – це період визрівання глибокої соціально-політичної кризи у Російській імперії, складовою частиною якої були українські землі. Ця криза зумовила виникнення суспільних рухів, які намагалися знайти вихід із складного становища.
Посилення експлуатації селянства в умовах занепаду феодально-кріпосницької системи спричинило селянський рух, суть якого полягала в активній боротьбі проти пануючої феодально-кріпосницької системи та існуючих порядків.
За неповними даними, в Україні від 1797 р. до 1825 р. відбулося понад 100 виступів кріпосних селян.1 Характерними рисами більшості з них були стихійність, неорганізованість, локальний характер тощо.
Своєрідним феноменом у межах селянського руху першої половини ХІХ ст. були народні виступи під проводом Устима Кармалюка. Його боротьба з пануючим режимом та кріпосницькими порядками почалася ще 1812 р. і відрізнялася тривалістю, інтенсивністю та безкомпромісністю. Кармалюка чотири рази заарештовували та засилали до Сибіру. Та він втікав, і повернувшись на рідне Поділля, знову розпочинав боротьбу, яка тривала 23 роки. За цей час у повстанському русі під проводом У. Кармалюка брало участь майже 20 тис. осіб, повстанці здійснили майже тисячу нападів на поміщицькі маєтки. Особливо інтенсивними були дії кармалюківців 1830–1835 рр., коли селянський рух охопив не лише Поділля, а й частину Бесарабії та Київщини. Лише смерть Кармалюка дала змогу владним структурам припинити цей виступ.
У першій половині ХІХ ст. посилюється соціально-політичне і національне невдоволення феодально-кріпосницькою системою та зростає опозиційність до самодержавної влади серед освічених кіл громадськості та широких народних мас України.
Нові сподівання на волю і незалежність України відродилися у 1812 році, коли російський імператор Олександр І відмовився підтримувати континентальну блокаду і Наполеон з 600-тисячною армією вторгнувся в Росію. В Україні почався жвавий рух за свободу, хоча шлях французької армії був визначений через Литву, Білорусь на Смоленськ та Москву.
У 1812 р. Олександр І наказав сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки, обіцяючи при тому, що по закінченні війни всім буде залишений козацький стан.
У земські ополчення набирали також кріпаків, яких поміщики повинні були забезпечити всім необхідним – одягом, харчами, зброєю. Поміщицькі кріпаки охоче йшли до війська, адже їм було обіцяно, що після закінчення війни всі учасники українських ополчень стануть вільними і отримають земельні наділи.
Перспектива поновлення козацтва викликала у народі ентузіазм та свіжі надії: до козацьких та ополченських шляхів вступило майже 70 тисяч чоловік, зібрано було 15 полків.
У битві під Бородіно прославились Полтавський, Харківський, Сумський, Глухівський та інші полки, в яких воювало багато українців. Вісім українських козацьких полків брали участь у “битві народів” восени 1813 р. під Лейпцигом, де була завдана остаточна поразка наполеонівській армії коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Швейцарії, Іспанії і Португалії.
Але після повернення на Батьківщину українські ополченські полки були розформовані. Цар забув свою обіцянку надати учасникам війни особисту свободу і звільнення від феодальних повинностей. Спроби козаків захистити свою самостійність були жорстоко придушені каральними російськими військами.
У 20-х роках значна частина козаків була переселена на Кубань і включена до складу Чорноморського війська. Така політика російського царизму викликала гнів і обурення серед недавніх солдат і ополченців.
За свідченням російського генерала Михайловського-Данилевського, в Україні на той час «панував явний дух опозиції» внаслідок скасування давніх козацько-державних прав і вольностей.1 Спочатку цей «дух опозиції» дістав відображення у діяльності таємних масонських організацій, які протягом 1817–1819 рр. виникали у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам’янці-Подільському.
Найвиразніше українська національно-визвольна спрямованість виявилась у полтавській масонській ложі “Любов до істини”, яку заснували місцеві урядовці і поміщики, переважно українці: Іван Котляревський, Семен Кочубей, Григорій Тарновський, Сергій Петровський та інші. Учасник цієї ложі, Василь Лукашевич (виходець із давньої козацько-старшинської родини, проводир дворянства Переяславського повіту) став організатором у 1821р. Малоросійського таємного товариства. Це вже була громадсько-політична організація, яка ставила за мету домогтися державної незалежності України. На жаль, каральні органи російського царизму не дали змоги Малоросійському товариству розгорнути практичну діяльність по втіленню в життя своїх програмних положень.
Рішучіше діяли у цей же період таємні дворянські організації, які складалися в основному з кадрових офіцерів. І в цих організаціях, хоч би в якому регіоні імперії вони діяли, активною, а то й провідною силою виступали українці. Уже в найбільш ранній такій організації, “Союзі порятунку” (“Товариство істинних і вірних синів вітчизни”), що виник 1816 р. в Петербурзі, діяли брати-офіцери Сергій і Матвій Муравйови-Апостоли – поміщики з Миргородщини на Полтавщині, вихідці з давньої козацько-старшинської родини, рідні онуки українського гетьмана Данила Апостола.
Коли наступного року цей “Союз” реорганізувався в Москві у “Союз благоденства”, то негайно відкрив свою філію в Тульчині на українському Поділлі. Тут розміщувався Вятський піхотний полк, яким командував полковник Павло Пестель.
У 1820 р. «Союз благоденства» було поділено на дві рівноправні організації: Північне і Південне товариства. Центром діяльності першого залишили столицю імперії, а вся діяльність другого зосередилась в Україні – у місцях розташування військ. У зв’язку із зростанням масштабів діяльності Південне товариство до вже існуючої Тульчинської «управи», якою керував Пестель, додало ще дві. Почали діяти “управа” в Кам’янці на Черкащині (на чолі з князем Сергієм Волконським – рідним братом тодішнього малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Репніна, одруженого з онукою українського гетьмана Кирила Розумовського; саме в ньому національно свідома громадськість вбачала гетьмана України в разі відновлення автономії), а також «управа» в містечку Васильків на Київщині (на чолі з підполковником Сергієм Муравйовим-Апостолом).
Для багатьох офіцерів-членів Південного товариства Україна була рідною землею. Найбільше таких (переважно вихідців з дрібного дворянства) зосередилось в прикордонних військових частинах, які розміщувалися навколо Новоград-Волинського. Тут ці офіцери нижніх чинів, а також юнкери, настроєні опозиційно до соціально-політичного режиму Російської імперії, утворили 1823 р. окрему таємну військову організацію – Товариство об’єднаних слов’ян. Засновниками його були Юліан Люблінський – учасник польського визвольного руху, засланий після ув’язнення царськими властями до Новоград-Волинського під нагляд поліції, та брати Андрій та Петро Борисови (із зубожілої слобідсько-української дворянської родини), які в одеських масонських ложах набули певного досвіду конспіративної діяльності.
Керівники Товариства об’єднаних слов’ян склали його “Правила”, які були програмним документом. Тут ставилося завдання скасувати монархічні режими в усіх країнах, повсюдно ліквідувати кріпацтво та станові привілеї.
Остаточною метою товариства було знищення міжнаціональної неприязні і створення федеративного союзу незалежних слов’янських республік.
Інший програмний документ, під назвою “Руська правда”, був ще консервативнішим у розв’язанні національного питання як загалом в усіх державах, так і в Російській імперії та в Україні. Від імені Південного товариства його склав П. Пестель. “Руська правда” обстоювала відверто великодержавні позиції неподільності території Російської імперії, хоча і закликала до демократичного оновлення її форм державного управління (за зразком конфедерації Сполучених Штатів Америки) та до соціально-економічних перетворень ринкового (капіталістичного) характеру. Зокрема, проголошувались необхідність повної ліквідації самодержавного ладу і заміна його республіканською формою правління, встановлення правової рівності громадян, проведення земельної реформи з частковою конфіскацією поміщицьких земель, наділення селян земельними ділянками без викупу, створення великих громадських фондів і запровадження необхідного права на придбання землі у приватну власність.
1825 р. Товариство об’єднаних слов’ян добровільно влилося у Південне товариство, реорганізувавши в його четверту “управу” – “Слов’янську” – свій керівний центр у Новоград-Волинському. Керівники Південного товариства налагодили контакти з діячами таємної польської патріотичної організації, яка також виступала за повалення царського самодержавства. Хоча керівництво Польським патріотичним товариством перебувало у Варшаві, але чимало його членів постійно мешкали і вели революційну діяльність в Україні. Деякі з них припускали можливість схилити на свій бік і українських селян під гаслами боротьби за незалежну Україну. Цей задум дістав одностайне схвалення на нелегальному з’їзді, який відбувся на початку 1825 р. в Житомирі.
Зрештою як “південні”, так і “північні” патріоти дійшли згоди, що центром державного перевороту має бути Україна. Здійснити його вирішили навесні 1826 р., коли до Києва мав приїхати цар Олександр І, щоб оглянути війська, дислоковані в Україні. Проте його раптова смерть у листопаді 1825 р. змінила заздалегідь вироблені плани. Північне товариство без будь-якого узгодження своїх дій із Південним вирішило самостійно підняти повстання у Петербурзі, скориставшись церемонією публічного присягання військ петербурзького гарнізону на вірність новому цареві Миколі І 14 грудня 1825 р.
Змовники сподівалися примусити сенат – цей формально найвищий державний орган – проголосити складений ними акт про скасування царського самодержавства і передачу влади Тимчасовому правлінню. Однак повстання у Петербурзі, яке скидалося на звичайний заколот, повністю провалилося.
Дізнавшись про невдачу спільників у Петербурзі, діячі Південного товариства вирішили повторити спробу антисамодержавного повстання. Не зупинила їх і відсутність найавторитетнішого серед них діяча Південного товариства і керівника Тульчинської “управи” – полковника Пестеля, заарештованого 13 грудня 1825 р. за доносом провокатора. Ініціативу цього разу виявили керівники Васильківської “управи” підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін. 29-30 грудня на їхній заклик повстали п’ять рот Чернігівського полку, розквартированого у селах та містечках на Київщині.
31 грудня повстанці зібралися на центральній площі Василькова. Полковий священик Данило Кейзер зачитав присутнім повний текст “Православного катехізису”, складеного Муравйовим-Апостолом. Авторитетом християнських настанов і повчань намагалися переконати неписьменних, але релігійних солдатів у тому, що їхня участь в антицаристському повстанні – богосхвальна справа. Мовляв, Бог створив усіх людей рівними, а царі – гнобителі народу, прокляті Богом.
Завершував цей релігійно-політичний агітаційний твір заклик: “Для звільнення сімейств своїх і для виконання святого закону християнського, помолившись із теплою надією Богові, що перемагає по правді і захищає тих, хто твердо надіється на нього, ополчитися всім разом проти тиранства і поновити віру та волю в Росії”.
С. Муравйов-Апостол надавав великого значення роз’ясненню найширшим масам солдатів та селян цілей і завдань повстання. Він наказав писарям Чернігівського полку зробити десятки копій “Православного катехізису” для поширення у військових формуваннях та в селах і містечках Київщини. Надвечір 31 грудня повстанці прийшли в с.Велика Мотовилівка й залучили на свій бік розміщені тут ще дві роти Чернігівського полку.
Отже, повстав увесь полк у складі майже 1 тис. чоловік; серед них було 18 офіцерів. Кілька солдатів на чолі з офіцером, взявши рукописні примірники “Православного катехізису”, вирушили до Києва, щоб загітувати і тамтешній гарнізон приєднатися до повсталих. Проте виконати цей план не вдалося: повстанців заарештували. Не дочекавшись їх повернення і не наважившись власними силами штурмувати Київ, Чернігівський полк рушив 2 січня 1826 р. у напрямку Білої Церкви.
Далі передбачалося йти на Волинь, щоб уже там залучити на бік повстанців військові частини, в яких служили члени “Слов’янської управи”. Однак 3 січня у відкритому полі Чернігівський полк зіткнувся з передовими частинами гусарської дивізії, посланої на придушення повстання. Чернігівці розгорнутим фронтом сміливо рушили на гусарів, сподіваючись, що ті до них приєднаються. Але артилерія гусарської дивізії за наказом її командира відкрила зустрічний вогонь картеччю.
Повстанці відразу зазнали великих втрат. Контузило С. Муравйова-Апостола, він намагався, але фізично не міг командувати підлеглими. Іншим офіцерам також не вдалося згуртувати і повести у наступ солдатів. Позбавлені рішучого командування, повстанці розгубилися і зрештою почали втікати. Один гусарський ескадрон кинувся їм навперейми, а другий оточив офіцерів, які всі до одного не зрушили з місця. Коли ж один із гусарів наблизився до пораненого, закривавленого Іполита Муравйова-Апостола молодшого – двадцятирічного брата командира Чернігівського полку, – той вистрілив із пістоля собі в голову.
Усіх повстанців, що залишилися живими, погнали під конвоєм до Білої Церкви. Тут закували у кайдани, зроблені із пожертвуваних графинею Браницькою ста пудів заліза (повстання відбулося поблизу її землеволодінь). 5 січня 1826 р. розпочались допити рядових учасників повстання, а офіцерів Черні гівського полку відправили до Петербурга, де на той час уже відбувалося слідство щодо повстанців на Сенатській площі. Спеціально створену комісію очолив сам цар Микола І. За її вироком усі учасники повстання Чернігівського полку – як офіцери, так і солдати – були покарані засланням на каторгу до Сибіру або в діючу армію на Кавказ. За наказом Миколи І було страчено п’ятьох лідерів антицаристського груднево-січневого повстання 1825–1826 рр. у Петербурзі та в Україні. Троє із них – Павло Пестель, Сергій Муравйов-Апостол та Михайло Бестужев-Рюмін – були членами Південного товариства, що діяло в Україні.
Але пам’ять про учасників того повстання, які для загального добра пожертвували усіма своїми становими та майновими привілеями і навіть життям, не вмерла і в наступних поколіннях українського народу. Під назвою “декабристи” (від російської назви грудня – “декабрь”) вони назавжди увійшли в історію як України, так і Росії.1
Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві все більше зростаючий супротив. Це проявилось в кінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про виникнення і поширення масового національного самоусвідомлення, активізацію українського національного руху, розвиток усіх галузей культурного життя українців. У сукупності ці процеси дістали назву українського національно-культурного відродження ХІХ – початку ХХ ст.
Колискою цього відродження стала Слобожанщина, де з ініціативи української інтелігенції, підтриманої громадської думкою і коштами людей усіх станів, 1805 року в Харкові відкрито університет. Це був на той час єдиний вищий навчальний заклад в Україні в складі Російської імперії. Харківський університет став не лише науково-освітнім центром, а й охоронцем та провідником української культури. За перші півсотні літ існування вищу освіту в ньому здобули близько 2800 чоловік.
При університеті було відкрито друкарню і книгарню, видавались газети, альманахи, часописи. Ці видання не тільки висвітлювали поточне соціально-економічне і політичне життя регіону, а й історичне минуле українського народу, самобутність української культури. Девізом першого в Україні масового часопису “Украинский вестник”, що видавався в Харкові з 1816 по 1819 р., було проголошено: “Сприяти всебічному піднесенню науки і літератури». Часопис популяризував знання з історії, етнографії, географії України, виховував шанобливе ставлення до національної культури, закликав якнайширше впроваджувати українську мову на сторінках друкованих видань.
Важливим чинником в процесі українського культурного відродження було поширення історичних знань про минуле України. Слід відзначити, що інтерес до історії в української шляхти був викликаний досить прозаїчними причинами. Претендуючи на затвердження у стані російського дворянства, колишня козацька старшина збирала різноманітні історичні документи, грамоти, літописи і т.д., які мали підтвердити її шляхетське походження. На цьому грунті надзвичайно пожвавився інтерес до історичного минулого України, відродження традицій, пробуджувався патріотизм і національна свідомість.
Десятки і сотні родин українських освічених людей мали списки славнозвісних козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст. – Самовидця, Величка, Граб’янки, поширювали їх серед громадськості. Найбільшої популярності набув історично-публіцистичний твір “Історія Русів”, авторство якого не встановлено. У 1822 р. у світ вийшла перша узагальнююча, багато документована чотиритомна праця з історії України Дмитра Бантиш-Каменського – “История Малой России”. І хоча автор не протестував проти зверхності Російської імперії над Україною, проте обстоював право на автономне козацьке самоврядування.
У 1843–1844 р. була видана п’ятитомна “История Малороссии” Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів ХVІІ–ХVІІІ ст.
У цей ж період активну роль в українському національно-культурному відродженні починає відігравати Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов’язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Т.Г. Шевченка. Тут у 30–40 рр. активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М.Максимович, історик М.Костомаров, письменник П.Куліш, діяч культури В. Білозерський та інші.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років ХІХ ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація – Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло ряд політичних програмних завдань, спрямованих на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були Микола Костомаров – професор Київського університету; Микола Гулак – службовець канцелярії генерал-губернатора; Василь Білозерський – вчитель із Полтави. Товариство дістало назву на честь відомих слов’янських братів-просвітителів, православних святих – Кирила і Мефодія. У засіданнях товариства активну участь брали Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб та Дмитро Пильчиков.
Отже, до основного складу Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 чоловік. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами, віком від 19 до 30 років. За походженням більшість була дітьми дрібномаєткових дворян.
У контексті українського відродження Кирило-Мефодіївське братство започаткувало перехід від дворянсько-шляхетського (за складом більшості учасників, а за змістом – переважно культурно-просвітницького) етапу українського національного руху до етапу різночинсько-народницького – уже досить виразно політизованого. Програмні вимоги кирило-мефодієвців у політичній площині передбачали корінні державні перетворення, пов’язані з ліквідацією в Україні чужоземних колонізаторських режимів, демократизацією суспільства, встановленням республіканської форми державного правління та федеративних зв’язків із сусідніми (переважно слов’янськими) країнами.
Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське товариство вважало досягнення Україною національно-державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької Республіки у конфедеративній спілці незалежних слов’янських держав.
Кожна з них становила б окремий штат або розмежовувалася на кілька штатів. Київ мав стати центральним містом усієї федеративної спілки. Щодо громадянських прав населення всеслов’янської федерації, то передбачалося скасування смертної кари і тілесних покарань, обов’язкове початкове навчання, свобода віросповідання, заборона “будь-якої пропаганди як марної при свободі”.
Програму товариства викладено в “Книзі буття українського народу” або “Законі Божому”. Цей історично-публіцистичний твір братчики склали спільно, обґрунтувавши його зміст заповідями Євангелія Христового.
Громадська діяльність Кирило-Мефодіївців зосереджувалась навколо освіти народу і шляхів піднесення економіки України. Вони збирали кошти для видання популярних книжок з практичними рекомендаціями сільським господарям, склали проект запровадження в Україні широкої мережі початкових навчальних закладів.
Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало трохи більше року. Навесні 1847 р. царські жандарми заарештували у Києві всіх 12 постійних учасників засідань братства. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства завдав відчутних втрат українському національному руху. Однак остаточно його придушити царизм не зміг. Започатковані Кирило-Мефодіївським товариством державотворчі традиції продовжували наступні покоління борців за українську справу.
3. Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії у першій половині ХІХ ст.
Три поділи Польщі, здійснені в 70–90-х рр. ХVІІІ ст. трьома монархіями – російською, австрійською і прусською, внесли суттєві зміни в життя населення не тільки Правобережної України, а й таких українських земель, як Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття. Ці землі площею понад 70 тис. кв. км. з населенням понад 3,5 млн. чоловік, 2,4 млн. яких становили українці, увійшли до складу Австро-Угорської імперії.
Нова австрійська влада, так само, як і стара – польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ.
Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру – королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.
Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями.
У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.
“Королівство Галіції і Лодомерії” поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього “королівства” входила Буковина (також без етнічного поділу, хоче вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). Адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м. Чернівці.
Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Вона поділялися на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.
Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні і від великих землевласників, і від держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найбільш знедоленою верствою Австрійської імперії.
Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім’ї. Зокрема, як свідчать проведені австрійськими властями переписи 1815–1820 рр., селяни віддавали продуктами, грошима і працею феодалові та державі практично весь чистий прибуток зі своїх господарств. Такі важкі економічні умови стимулювали процес дроблення селянських господарств. Так, у Галичині та Лодомерії при зменшенні площі селянської землі кількість селянських господарств зросла лише між переписами 1819 і 1847–1855 р. на 53%.
До середини ХІХ ст. в західноукраїнських землях 2/3 селян не мали мінімуму землі, щоб прогодувати свої сім’ї.
Середня тривалість життя не перевищувала 30–40 років, а рівень народжуваності протягом десятиріч поступався рівню смертності. Тобто, основна маса українського населення виснажувалась і помирала.
Зате віденські і будапештські власті заохочували переселення до Східної Галичини німецьких колоністів, до Північної Буковини – німецьких і румунських, до Закарпаття – угорських. Це разом із освітньою політикою, яка повністю ігнорувала українську мову, призводило до денаціоналізації корінного населення.
Феодальні відносини гальмували не тільки розвиток сільського господарства, а й промислового виробництва західноукраїнських земель. Підприємства були мануфактурно-ремісничого типу і діяли, використовуючи кріпацьку працю, як правило, у маєтках великих земельних власників або залежали від них.
Найбільш розвинутими галузями виробництва була харчова промисловість (гуральна, броварна, борошномельна) і виробництво будівельних матеріалів (цегла, вапно, камінь і т.д.). Значного розвитку набули соляна промисловість та деревообробний промисел. Однак у цілому Галичина, Буковина і Закарпаття залишались найбільш відсталою провінцією Австрії.
Антифеодальний рух на західноукраїнських землях проявлявся у різних формах. Селяни-кріпаки намагалися використати, насамперед, легальні форми протесту, зокрема скарги на поміщиків у державні установи. Переважна більшість цих скарг була спрямована проти захоплення поміщиками селянських наділів або громадських угідь, проти збільшення повинностей та різного роду насильств з боку поміщиків.
Поширеною формою протесту були втечі селян, а також – і рішучі методи: відмова відробляти панщину, сплачувати податки, захоплення панських земель, підпал поміщицьких маєтків і т.д.
Формою відкритої боротьби селянства проти феодально-кріпосницького гноблення була збройна боротьба, так званий рух опришків. Наприкінці ХVІІІ – у першій пол. ХІХ ст. він охопив Буковину, Закарпаття та гірські округи Східної Галичини. Озброєні повстанські загони нападали на поміщицькі маєтки, розправлялися з їх власниками, а відібране майно роздавали селянам.
На початку 40-х років селянський рух у ряді місць переріс у повстання. У Північній Буковині найбільшим був селянський виступ під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843–1844 р. Повсталі селяни 22 громад відмовились відробляти панщину та інші повинності, вимагали перевести їх у ранг державних, оголосили ліси і пасовища своєю власністю, ратували за відкриття українських шкіл. У березні 1844 р. це повстання за допомогою військ було придушено.
У 1846 р. селянські виступи охопили Східну Галичину. Всього протягом першої половини ХІХ ст. на західноукраїнських землях відбулося більше 15 селянських заворушень, більшість з яких припинилося лише після втручання каральних загонів. Проте, незважаючи на поразку повстанців, ця боротьба розхитувала основи феодально-кріпосницької системи. Вона примусила монархічний уряд взяти на себе ініціативу врегулювання аграрних відносин на західноукраїнських землях.
Розвиток капіталістичних відносин та загострення ситуації на селі у першій пол. ХІХ ст. сприяли посиленню суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях. У 30–40 р. центром національного руху стає Львів, де діє громадсько-культурне об’єднання “Руська трійця”. Засновники об’єднання – Маркіян Шашкевич (1811–1843), Іван Вагілевич (1811–1866) та Яків Головацький (1814–1888), у той час студенти Львівського університету і одночасно вихованці греко-католицької духовної семінарії. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гіркою долею народу.
Учасники “Руської трійці” ставили собі за мету поширення масової національної свідомості та впровадження української мови і культури в усі сфери громадського життя. Найважливішою пам’яткою галицької суспільної думки є виданий “Руською трійцею” у 1837 р. альманах “Русалка Дністровая”. До нього ввійшли народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні та науково-історичні твори. Тут виразно проголошувалась ідея єдності західноукраїнських земель з усією Україною, возвеличувалась національно-визвольна боротьба, поетизувались народні герої та подвиги козацтва, маніфестувалась нескореність духу українського народу.
У 1848–1849 р. у більшості європейських країн відбулися революційні події, котрі завершили розпочатий у попередні століття процес переходу від середньовіччя до модерної доби. Завдяки революції майже повсюдно було покінчено з панщиною та різними формами середньовічної залежності селян, що зумовило вперше в історії широку участь народних мас у політичному житті. В європейських країнах розпочалося становлення громадянських суспільств.
Невід’ємною складовою частиною революції стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Центральної Європи, боротьба цих народів за соціальне і культурне відродження.
Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях очолила верхівка греко-католицького духовенства, яка разом з українською інтелігенцією 2 травня 1848 р. у Львові створила першу українську національну організацію – Головну Руську Раду (ГРР). Її головою став греко-католицький єпископ Григорій Яхимович. Рада взяла на себе функції українського національного уряду і представляла інтереси українського населення Галичини перед центральним урядом протягом 1848–1851 рр. 15 травня 1848 р. Рада почала видавати “Зорю галицьку” – першу у Львові газету українською мовою. У відозві до українського народу, котра була надрукована в першому номері газети, Рада проголосила, що українці Галичини і Наддніпрянщини – це єдиний народ.
За ініціативою ГРР було прийнято національну символіку галицьких українців – синьо-жовтий прапор та герб із зображенням золотого лева на синьому полі.
Рада всю свою діяльність спрямовувала на проведення культурно-національних реформ для українського населення Австрійської імперії, з метою забезпечення вільного національного розвитку українського населення Східної Галичини.
Революційні події 1848 р. дали поштовх подальшому піднесенню антифеодального руху. Селяни відмовлялися від виконання панщини та інших повинностей і вимагали скасування кріпосного права. Загроза масового селянського повстання змусила правлячі кола Австрії провести радикальні зміни в аграрних відносинах. Імператорським указом від 17 квітня 1848 р. оголошено звільнення селян від панщини та інших повинностей на користь дідичів у Галичині. З 1 липня 1848 р. дію указу поширено на Буковину. Згідно з ухвалою Угорського сейму (березень 1848 р.), підтвердженою імператорським указом (2 березня 1853 р.), стало вільним і селянство Закарпаття.
Суть селянської реформи фактично зводилася до трьох положень: ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості феодальних повинностей.
Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені кращі землі. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44% земельної площі, на Буковині – 54%, на Закарпатті – 70%. До того ж селяни мусили сплачувати поміщикам за користування лісами та пасовищами, якими до реформи користувалися безкоштовно. Це означало, що юридично вільний селянин потрапив у економічне кріпацтво.
Революція поклала початок демократичним реформам у суспільному житті. Конституційною грамотою від 25 квітня 1848 р. Австрія була проголошена конституційною монархією, в якій законодавчу владу мали виконувати спільно імператор і парламент, декларовано демократичні свободи (свободу особи, совісті і віросповідання, друку, зборів, організацій, гласність суду тощо), усім народам гарантовані непорушність їх національності й мови.
22 липня 1848 р. у Відні був скликаний загальноімперський парламент (рейхсрат), який розпочав підготовку конституції. Був вироблений її проект, який передбачав перетворення Австрійської монархії у федерацію вільних і рівно правних націй. Проте в умовах спаду революції уряд 7 березня 1849 р. розпустив парламент, оголосивши 4 березня так звану октруйовану (даровану зверху) конституцію від імені нового імператора Франца-Йосифа І. Нею в Австрії відновлено централізовану монархію, але була продекларована національна рівноправність. Після реставрації абсолютизму було відмінено конституцію, розпущено рейхсрат і Головну Руську Раду в Галичині.
Незважаючи на поразку, революція 1848 – 1849 р. в Австрії привела до ліквідації кріпосницької залежності селян, відміни панщини та інших феодальних повинностей, що створило умови для розвитку капіталізму. Великі зрушення революція зробила і в культурно-освітній сфері, розбудивши національну самосвідомість української громадськості.
