Історія України (факультатив) 3 група ІІ курс
Тема: Загальна характеристика державотворчого процесу в Україні
Історія УкраїниПочаток державотворчих процесів
Віхи становлення незалежної української держави
Дата | Подія |
16 липня 1990 р. | Прийняття Декларації про державний суверенітет УРСР |
3 серпня 1990 р. | Закон про економічну самостійність УРСР |
24 серпня 1991 р. | Прийняття Акту проголошення незалежності України |
1 грудня 1991 р. | Підтвердження Акту проголошення незалежності України на Всеукраїнському референдумі |
28 червня 1996 р. | Прийняття Конституції України |
Особливості розбудови законодавчої, виконавчої та судової влади в Україні.
Українська революція початку 90-х років здійснювалася мирним шляхом, і одночасна руйнація всіх державних структур могла лише поглибити економічний, політичний та правовий хаос у республіці. Тому законодавчі інститути тимчасово було залишено без змін, а виконавчі зазнали реорганізації.
Леонід Макарович Кравчук
Указом Президента України Л. Кравчука від 25 лютого 1992 р. "Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади в Україні" був скасований інститут державних міністрів України як такий, що не виправдав себе. В результаті реорганізації та ліквідації окремих міністерств до системи центральних органів державної влади було введено 26 міністерств, позбавлених права безпосереднього управління трудовими колективами, але наділених відповідальністю за проведення державної політики у відповідних сферах і галузях народного господарства.
З метою визначення стратегії державної політики, основних напрямів і принципів діяльності органів виконавчої влади Указом Президента від 28 лютого 1992 р. "Про Державну Думу України" було утворено новий постійно діючий орган, який очолив Президент республіки. Заступником Голови Думи став Прем'єр-міністр. 62 члени думи увійшли до чотирьох колегій, сформованих за професійним принципом: з питань економічної, науково-технічної, гуманітарної та правової політики. Керівниками колегій були призначені державні радники України, відповідно О. Ємельянов, І. Юхновський, М. Жулинський та О. Ємець. Державна Дума проіснувала до кінця року, але так і не стала ефективним органом управління.
Концепція реорганізації державного управління передбачала розмежування законодавчої та виконавчої влад. Отже, виникла необхідність вилучити у Рад виконавчі функції, зокрема, на рівнях області і району, тобто ліквідувати їх виконавчі комітети. Натомість Законом України від 5 березня 1992 р. було утворено інститут представників Президента як найвищих посадових осіб виконавчої влади — голів місцевої державної адміністрації, сформованої на базі колишніх виконкомів, їх відділів та управлінь. Представники Президента набули досить широких повноважень. У Республіці Крим (таку назву у лютому 1992 р. дістала Кримська АРСР) Президент України встановив своє представництво.
Однак усі ці реорганізації стосувалися лише форми, залишаючи незмінним зміст. При владі перебувала та ж сама державно-управлінська еліта, що й до серпня 1991 р., дещо поповнена вихідцями з демократичного табору. З одного боку, це забезпечувало еволюційний характер змін, а з другого — гальмувало реформи, які давно назріли.
Головні проблеми державного будівництва розв'язувалися вкрай повільно. Верховна Рада скликання 1990 р. так і не спромоглася прийняти нову конституцію, хоч проект її не раз перероблявся і виносився на всенародне обговорення. Тому залишилися відкритими питання, чи буде Україна президентською чи парламентською республікою, унітарною чи федеративною державою, як розподілятимуться повноваження між законодавчою і виконавчою владою. Невирішеність цих питань не раз викликала тертя між центром і регіонами.
Невпорядкованість системи державного управління була однією з причин того, що влада часто виявлялась безсилою перед проблемами, що постали перед українським суспільством у перші роки незалежності.
Загальна характеристика державотворчого процесу в Україні
Складові державотворення | Характеристика |
Формування державних органів влади | • Основне завдання перших років державотворення: формування трьох основних гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, а також становлення державних владних структур. Поряд із цим необхідно було забезпечити утворення управлінських структур на місцях, налагодити ефективну взаємодію місцевої та центральної влади. Ці завдання загалом були реалізовані, хоча певні проблеми залишаються не вирішеними і сьогодні. Так, зокрема, розподіл владних повноважень у трикутнику: Президент — Верховна Рада — Уряд |
| • Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ВРУ), що забезпечує правову базу перетворень. Однак чимало з прийнятих парламентом І (XII) (1990—1994 pp.), II (XIII) (1994— 1998 pp.), Ill (XIV) (1998—2002 pp.) і IV (XV) (2002—2006 pp.) скликань законів і постанов не діє через відсутність чи недосконалість конкретного механізму реалізації, контролю за виконанням або через їх популістський характер, невідповідність можливостям держави. Чергові вибори до Верховної Ради України відбулися у березні 2002 p., наступні в 2006 р. Важливим у діяльності ВРУ останнього скликання стало формування пропрезидентської парламентської більшості, проте вона виявилась ситуативною і нестабільною |
Створення армії | • Становлення Збройних Сил незалежної України розпочалося восени 1991 р. створенням Міністерства оборони України. 6 грудня 1991 р. прийнято Закон про Збройні Сили України, 19 жовтня 1993 р.— військову доктрину України. Україна не є потенційним противником жодної держави, а свою безпеку розглядає як стан захищеності національних інтересів в умовах потенційної та реальної воєнної загрози. Поряд з армією створювалися спеціальні підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Національна гвардія, частини спеціального призначення, Служба безпеки України |
Формування законодавчої бази. Конституційний процес | • Юридичне оформлення держави. Визначення основних прав, свобод і обов'язків громадян. Прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України |
Вироблення зовнішньополітичного курсу | • Налагодження відносин з іншими державами |
Економіка | • Структурна перебудова економіки |
Важливим елементом державного будівництва стало створення вертикалі виконавчої влади на місцях. За поданням Президента України Л. Кравчука 5 березня 1992 р. Верховна Рада республіки прийняла Закон «Про представників Президента України». Відповідно до нього в областях, районах та містах центрального підпорядкування — Києві та Севастополі — на базі виконкомів обласних рад формувались нові органи влади — місцеві адміністрації. їх очолювали представники Президента, яких він призначав особисто.
Це посилило виконавчу владу, дозволило центру активніше Контролювати процеси в регіонах. Водночас в окремих місцях виникли серйозні суперечності між призначеними представниками Президента і головами обласних рад. Це було пов'язане з Невизначеністю їхнього статусу. В березні 1993 р. Верховна Рада визнала, що вищою посадовою особою в регіоні є голова обласної чи районної ради. Однак реально більше влади мав представник Президента. Врешті-решт, під тиском місцевих рад та прокомуністичної більшості Верховної Ради інститут представників Президента у 1994 р. було ліквідовано. Натомість, відповідно до нового законодавства, функції виконавчої влади в областях, Містах, районах переходили до виконкомів рад. Виконкомами Ти радами відповідних рівнів керували їхні голови, котрих обирали всенародним прямим голосуванням.
Не в усіх випадках це дало позитивні результати. Ефективна вертикаль влади лише починала формуватись.
Дострокові вибори у 1994 році Президента та Верховної Ради України.
Червневі події 1993 р. загострили кризу влади в Україні. Верховна Рада і Президент значною мірою втратили авторитет. Вищий рейтинг мав уряд Кучми, але й він поступово вичерпував кредит довіри. Після того як 10 липня Кучма спільно з прем'єр-міністрами Росії і Білорусі підписав заяву про створення Економічного союзу країн СНД, прем'єр став об'єктом атаки національно-демократичних сил. У серпні подав у відставку віце-прем'єр з питань економічної реформи Віктор Пинзеник, який не погоджувався з деякими антиринковими рішеннями Кабінету Міністрів.
Частина націонал-демократів була невдоволена Масандрівською угодою, сприйнявши її як зраду національних інтересів. По західних областях України прокотилася хвиля мітингів і страйків з вимогами негайної відставки Верховної Ради, уряду Кучми, референдуму про довіру Президентові Кравчуку. 4 вересня у Львові був створений Комітет порятунку нації та держави під проводом С. Хмари, який об'єднав праві націоналістичні організації — УКРП, ВНРУ, Соціал- національну партію України, Об'єднання вояків УПА, товариство "Спадщина". І Комітет приступив до формування воєнізованих народних загонів. Ці події 1 збіглися в часі зі страйком залізничників Кременчука, Миколаєва і Полтави, до якого погрожували приєднатися і львівські залізничники. 9 вересня на підприємствах Львівщини пройшов одногодинний страйк протесту проти дій уряду та Президента. За цих умов Л. Кучма зробив заяву про свою відставку, яка дещо розрядила ситуацію.
21 вересня, у день відкриття чергової сесії Верховної Ради, на майдані перед її будинком зібралися кільканадцять тисяч пікетувальників, переважно зі західних областей, які вимагали відставки уряду і дострокових виборів парламенту. Організаторами цієї акції були Рух, УРП, а також націоналістичні організації. Водночас на шахтах Донбасу була оголошена передстрайкова готовність. Під загрозою страйку і під тиском мітингів і пікетів парламент пішов на поступки: задовольнив прохання Кучми про відставку, висловив недовіру урядові, доручив Президенту сформувати новий Кабінет. 24 вересня Верховна Рада скасувала свою постанову від 17 червня про всеукраїнський референдум і призначила дострокові вибори парламенту на 24 березня, а Президента — на 26 червня 1994 р. Щоправда, призначивши дострокові президентські вибори, парламент перевищив свої повноваження, але Л. Кравчук погодився з цим рішенням, надавши йому сили закону.
27 вересня своїм указом Президент узяв на себе безпосереднє керівництво Кабінетом Міністрів. Однак надії на оновлення уряду не справдилися — його склад залишився майже незмінним. Найсуттєвішою кадровою перестановкою стала відставка популярного серед націонал-демократів міністра оборони Костянтина Морозова. На цю посаду Президент призначив командуючого Одеським військовим округом генерал-полковника Віталія Радецького. Виконуючим обов'язки прем'єра залишився Юхим Звягільський, який фактично і керував Кабінетом.
Незабаром у Верховній Раді розгорнулися дебати довкола нового виборчого закону. Демократична опозиція наполягала на змішаній мажоритарно-пропорційній системі, за якою частина депутатів обиралася б за партійними списками. Але більшість депутатів проголосувала за збереження мажоритарної системи. Прийнятий 13 листопада закон про вибори, за оцінками демократів, виявився ще консервативнішим, ніж попередній. Однак були й позитивні зміни, зокрема, було вирішено, що новий парламент працюватиме на постійній основі — суміщення депутатського мандата з іншою роботою заборонялося.
Відразу ж почали формуватися виборчі блоки і об'єднання. У грудні Л. Кучма і В. Гриньов ініціювали й очолили Міжрегіональний блок реформ. Ініціатори блоку зійшлися на трьох принципових позиціях: 1) необхідність глибоких реформ у політиці й економіці; 2) збільшення прав регіонів з наступним переходом до федерально-земельного устрою України; 3) тісний союз з Росією. Блок лівих сил об'єднав КПУ, СПУ і СелПУ. Після кількох невдалих спроб утворити широкий блок демократичних сил націонал-демократичні організації сформували досить аморфне Демократичне об'єднання "Україна" під головуванням Левка Лук'яненка. Виникали й позапартійні блоки демократично-ринкової орієнтації на регіональному рівні, такі, як "Нова хвиля" на Львівщині, "Ми" в Запорізькій області та ін.
На 450 місць у Верховній Раді претендували 5833 кандидати. З них комуністів — 383, членів НРУ — 241, соціалістів — 180, членів УРП — 137 і ще 622 кандидати від інших 25 партій. Решта були безпартійними.
На виборах, що проходили у два тури з 27 березня до 10 квітня 1994 р., було обрано 338 народних депутатів, половина з них — члени політичних партій. Більше всього місць отримала КПУ — 96 (до них слід додати ще 5 членів Компартії Криму). Союзники комуністів — СПУ і СелПУ — здобули відповідно 14 і 18 мандатів. Рух послав у парламент 20 своїх членів. Решта партій спромоглися провести у Верховну Раду від одного до дев'яти своїх представників.
Отже, найбільшого успіху домоглися ліві партії, які контролювали понад третину мандатів. Вибори зафіксували глибокі розбіжності в політичних уподобаннях між регіонами: якщо більшість лівих перемогла у східних і південних областях, то на Заході певний успіх мали радикальні націоналісти з УНА-УНСО і КУН. Успіх комуністів на Сході, а націонал-радикалів на Заході відображав глибоке невдоволення виборців політикою правлячої еліти і кризу демократичного табору, який не зумів запропонувати реальної альтернативи. Частина громадян, доведених до відчаю тяжким економічним становищем, проголосувала за повернення до минулого, інша частина покладала надії на сильну націоналістичну владу.
Успіх лівих був закріплений у перші дні роботи парламенту. 18 травня Головою Верховної Ради було обрано лідера СПУ Олександра Мороза. 16 червня внаслідок компромісу між лівими і Президентом Кравчуком на пропозицію останнього Верховна Рада затвердила Прем'єр-міністром Віталія Масола. Колишній Голова Ради Міністрів УРСР, змушений піти у відставку під тиском студентського голодування в жовтні 1990 р., знову очолив уряд. Повернення Масола було сприйняте багатьма як символ реваншу старої номенклатури.
Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що проходили в червні-липні 1994 р. На посаду Президента було зареєстровано сім кандидатів: Валерій Бабич, Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Володимир Лановий, Олександр Мороз, Іван Плющ і Петро Таланчук. У першому турі виборів 27 червня найбільше голосів зібрали Кравчук (37,68%) і Кучма (31,25%), які вийшли у другий тур.
Леонід Данилович Кучма
Леонід Кучма вів передвиборчу боротьбу під гаслами відновлення зв'язків з Росією та іншими країнами СНД, надання російській мові статусу офіційної, боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Він спирався на підтримку промислового директорату, частини державної номенклатури і лівих політичних сил. Пленум ЦК КПУ прийняв рішення не підтримувати Кравчука, щодо Кучми було вирішено, що кожен комуніст має право діяти на свій розсуд. Національно-демократичні сили підтримали Кравчука.
У другому турі 10 липня Кучма набрав 52,14% голосів, Кравчук — 45,06%. Поразка Леоніда Кравчука була зумовлена тим, що очолювана ним адміністрація так і не зуміла знайти вихід із глибокої економічної кризи, запобігти зубожінню населення. Таким чином Леонід Кучма став другим всенародне обраним Президентом України.
Вибори 1994 р. завершили перший етап політичної історії незалежної України.
Немає коментарів:
Дописати коментар