Історія України. Факультатив. 3 група ІІІ курс

Тема: Становлення західноукраїнських земель у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини

Перша світова війна 1914—1918 років знову порушила польське питання на міжнародній арені. Як центральні держави, так і Росія обіцяли полякам у майбутньому ті чи інші форми автономії. Юзеф Пілсудський утворив у складі австро-угорської армії добровольчі польські легіони з метою звільнення Польського Королівства з-під влади Романових в ході війни з Росією. Ситуація докорінно змінилася після Лютневої революції 1917 року у Росії, коли в документах Петроградської ради й Тимчасового уряду з'явилися заяви про право поляків на державну незалежність. Почалося створення польських військових частин у Росії. У Женеві в серпні 1917 року ендеки^[2] заснували польський національний комітет, який очолив Р. Дмовський; цю організацію визнали країни Антанти.

У Франції з польських військовополонених і добровольців був сформований польський військовий корпус під командуванням генерала Ю. Галлера. Прагнення поляків до незалежності було відображене в посланні американського президента В. Вільсона до конгресу в січні 1918 року, а також у декреті Раднаркому Росії в серпні 1918 року. З наближенням поразки країн Четверного союзу у війні восени 1918 року могутній національний рух поляків виявився в заснуванні декількох урядових осередків — у Кракові (Польська ліквідаційна комісія), Любліні (Тимчасовий народний уряд), Варшаві (Регентська рада й уряд).

Юзеф Пілсудський(1867—1935) — польський політичний і державний діяч, маршал Польщі

11 листопада 1918 року до Варшави прибув Ю. Пілсудський, який, спираючись на Польську військову організацію та ліві партії, проголосив відновлення Польської держави. Незабаром він був призначений її тимчасовим керівником, а за його дорученням Є. Морачевський сформував уряд. Офіційною назвою новоствореної держави стала Річ Посполита Польська.

Найскладнішою проблемою відновленої держави були її кордони. Розв'язання цього питання залежало як від волі країн Антанти, так і від можливостей силою зброї поширити державну територію до освячених традицією великодержавності кордонів 1772 року.

У результаті війни з українцями поляки захопили територію Західноукраїнської Народної Республіки й у 1923 році домоглися від Антанти визнання цього загарбання. Після підписання 22 квітня 1920 року Варшавського договору з Директорією УНР Ю. Пілсудський розпочав війну з Радянською Росією, яка завершилася укладенням у березні 1921 року Ризького мирного договору, що залишив західноукраїнські й західнобілоруські землі за Польщею.

За Версальським мирним договором 1919 року до Польщі була приєднана Познанщина й частина Помор'я з вузьким виходом до Балтійського моря, порт Гданськ (Данциг) отримав статус вільного міста. У жовтні 1920 року польські війська захопили в Литві Віленський край.

Українські землі, що ввійшли до складу Польщі

Після завершення Першої світової війни й національно-визвольної боротьби 1917—1921 рр. під владою Польщі опинилися такі етнічні українські землі:

• Галичина
• Холмщина
• Підляшшя
• Західна Волинь
• Західне Полісся
• Посяння
• Лемківщина.

Відповідно до Варшавського та Ризького договорів ці території офіційно закріплювалися за Польщею. Згідно зі статистичними даними 1921 року в Польщі жило 27 млн осіб, серед яких майже третину (31 %) становили національні меншини (українці, євреї, білоруси, німці та інші). Українці стали тут найчисленнішою національною групою (після поляків) — їх було понад 5 млн осіб (15 % від усього населення).

Національні утиски українців зі сторони Польщі

Новостворена Польська держава обіцяла країнам Антанти надати українцям широкі автономні права, але цієї обіцянки не дотримала. Натомість вона вживала заходів, унаслідок яких:

• були ліквідовані всі демократичні інституції ЗУНР;
• категорично заборонялося вживати назви «Західна Україна», «Східна Галичина»;
• забороненими стали слова «українець», «український», замість них реанімувався давній термін «русин», «русинський»;
• зусиллями міністра освіти С. Грабського українські школи були перетворені на польсько-українські з перевагою польської мови;
• українців не приймали до Львівського університету, у якому закрили всі українські кафедри;
• українців та представників тих національних меншин, які підтримували Західноукраїнську Народну Республіку (здебільшого євреїв та німців), звільнено з керівних посад і державних закладів.

Терор охопив терени Галичини. Десятки тисяч українців і тих, хто їм співчував, зазнавали масових арештів, ув'язнень, концтаборів. Польська влада повела наступ проти української культури та освіти. Відбувалася штучна колонізація: до українських міст були переселені 100 тис.осіб польського походження, а до сіл — 200 тис. осіб.

Щоб придушити опір українців, за ініціативи польського прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського в Галичині проведено «пацифікацію» — масові репресії проти українців, здійснені за допомогою військових та поліції. Наступ на політичне, громадське й культурне життя супроводжувався арештами, погромами українських кооперативів та різноманітних установ.

У червні 1934 року в Березі-Картузькій був створений спеціальний концтабір для репресованих українців.
Щоб завадити консолідації українського національно-визвольного руху, був установлений штучний кордон між Галичиною та Волинню, Поліссям і Підляшшям.
Польський уряд постійно намагався посіяти розбрат між 3-мільйонним українським населенням Галичини, переважно греко-католицького віровизнання, та 2-мільйонним православним населенням, яке мешкало на інших підвладних Польщі українських землях.

Національні утиски доповнювалися жорстоким соціально-економічним гнобленням. Польський уряд поділив країну на дві території: «Польщу А» та «Польщу Б». До першої входили етнічні польські землі, до другої — переважно західноукраїнські та західнобілоруські. Для території «А» був визначений швидкий індустріальний розвиток, а територія «Б» мала залишатися ринком збуту польських товарів та джерелом сировини. 85 % підприємств цього краю були дрібними й не витримували серйозної конкуренції.

Під час економічної кризи 1929—1932 рр. значна кількість українських підприємств і господарств зазнала чималих збитків або розорилася, а польський уряд активно підтримував польських підприємців і землевласників.

Західноукраїнські землі у міжвоєнний період в складі Румунії

Після першої світової війни західноукраїнські землі опинилися у складі Польщі, Чехословаччини та Румунії. За офіційною статистикою у 1920 році на території Румунії проживало майже 791 тисяча українців (4,7 % усього населення).

Колоніальна експлуатація українських земель вела до деградації господарства, закривались підприємства та майстерні. Вже в перші роки окупації майже третину працездатного населення становили безробітні, ситуація погіршилась у період кризи, що охопила Румунію у 1928 році. Економічне становище українського населення стрімко падало.

Під впливом Румунії перебували роз'єднані українські громади і українська громада Північної Буковини.

• Промислові підприємства Північної Буковини і Бессарабії залишалися дрібними і напівкустарними .
• Найбільшу частку в економіці Буковини мала харчова промисловість, у придунайських землях оброблення шкір, варіння мила, виробництво тканин, сукна.
• Велике приватновласницьке і церковне землеволодіння у Північній Буковині становило 54 % загальних площ.
• Соціальне становище українського населення
• У вересні 1919 року уряд Румунії підготував проект аграрної реформи на Буковині, а в березні 1920 року у Бессарабії, але вони не ліквідували безземелля у цих краях. Більшість селян були малоземельними або безземельними, третину населення становили безробітні.

Після Першої світової війни у межах «великої» Румунії опинилися Буковина, Бессарабія та мала частина Закарпаття — південна частина Мармарощини, а у зв'язку з цим частина української суцільної етнографічної території й низка українських етнографічних островів у цих країнах, зокрема у Бессарабії; врешті, українські острови у Банаті, який до 1918 належав до Угорщини. Крім того, на території корінної Румунії, головним чином у Бухаресті, опинилися українські політичні емігранти з України; їх основу становили колишні старшини і вояки 2 Запорізької бригади Армії УНР, які восени 1920 перейшли Дністер.

До міст Румунії наплинуло також деяке число українців з Буковини і Бессарабії, переважно учителі й службовці, що їх румунська влада переселила, щоб ослабити український стан посідання, студенти, які вчилися у вищих навчальних закладах, головним чином у Бухаресті й Ясах.

З 1918 по 1928 роки на окупованих Румунією українських землях діяв воєнний стан, легальну політичну діяльність партій було заборонено. З 1928 по 1938 роки у Румунії був період відносно ліберального правління, що сприяло діяльності політичних партій. З'явилась низка політичних партій. У 1938 році король заборонив політичні партії і встановив диктатуру військових.

Українська Національна Партія (УНП) — єдина легальна українська політична партія, яка діяла у Румунії в 1927—1938 роках. При виборах УНП нараховувала пересічно близько 32 000 виборців. Головою УНП був Володимир Сергій Залозецький, секретарем — Юрій Сербинюк. Посли до парламенту: Василь Дутчак, Орест Шкраба, Денис Маєр-Михальський. Інші діячі: Лев Когут, Антон Кирилів, Іван Стрийський, Іван Жуковський, Юрій Лисан, Роман Ясеницький, М.Вітан, М.Сивий та ін. Заборонена у 1938 році разом з усіма іншими румунськими політичними партіями^[2].

Націоналістичний рух в Чернівцях розпочався із створення революційної групи «Легіон Українських Революціонерів» (ЛУР) на чолі з такими патріотами, як О. Зибачинський, П. Григорович та І. Басараба, а в 1932 році організовано іншу групу – «Месники України», очолювану Д. Квітковським та І. Григоровичем.

Партія українських працюючих Румунії, також - «Визволення» - політична організація в міжвоєнній Румунії. Створена в 1929 році членами підпільної Комуністичної партії Буковини ^[3] (з 1926 року — складової Румунської комуністичної партії) і значною частиною української секції Міжнародної соціал-демократичної партії, партія «Визволення» протягом всього свого існування була пов'язана з Робітничо-селянським блоком — легальною організацією забороненої компартії. На рубежі 1920-1930-х років змогла обрати на виборах одного зі своїх членів в парламент Румунії. Розформована в 1934 році.

1918 р. відновила діяльність Інтернаціональна соціалдемократична партія Буковини (ІСДПБ), до складу якої належала й українська секція. 31 жовтня 1920 р. відбулася конференція української секції ІСДПБ. У ній взяли участь 42 делегати та запрошені. На ній обговорювалися питання співпраці соціал-демократів у румунському парламенті. Наступну конференцію української секції ІСДПБ скликали в жовтні 1922 р.

Українська народна партія (УНП) заснована 1921 р. П. Мігулою, С. Коралєвичем і Р. Івасюком. У її програмному документі зазначалася як мета – «підпомагати румунський уряд у його змаганнях для запровадження ладу й порядку в нашім краї». Ця організація не мала підтримки в українців і незабаром припинила існування.

30 квітня 1922 р. засновано Українську народну організацію, яка задекларувала своїм завданням – «заступати український загал та боронити права трудової маси українського народу під управою Румунії».

У 1922 р. на основі колишньої народовської партії виникла Українська народно-демократична партія (УНДП).

Політичний та національно-визвольний рух у Західній Україні

Українське населення не вважало польську владу постійною, а розглядало її як тимчасову й окупаційну. Переважна його більшість бойкотувала заходи поляків(перепис населення, парламентські вибори).
1920 року була заснована Українська військова організація (УВО), яку очолив Є.Коновалець. Ця організація вдалася до серії терористичних актів, серед яких були замах на прем'єр-міністра Юзефа Пілсудського 25 листопада 1921 року, підпали господарств польських поміщиків, напади на поліцію тощо.

Євген Коновалець (1891—1938) — український військовий і політичний діяч, полковник Армії УНР, голова Проводу українських націоналістів (з 1927 року)

З вояків УГА створювалися партизанські загони. Кілька років їм удавалося активно діяти, і тільки 1922 року вони були розбиті польськими військами, їх керівників розстріляли.
До 1923 року у Відні діяв уряд ЗУНР, очолюваний Є.Петрушевичем, який протягом певного періоду координував політичний рух у Галичині. Уряд Є.Петрушевича робив усе можливе, щоб його почули великі держави: надсилав їм ноти протесту проти польської окупації, звертався до них по допомогу.
Проте Антанта хотіла мати потужний кордон з Радянською Росією, тому була зацікавлена в сильній Польщі.
Країни Антанти визнали Східну Галичину частиною Польської держави, зобов'язавши її уряд забезпечити автономію Галичини й демократичні права її громадян. Варшава ніколи не дотримувала цих обіцянок.

Під впливом суспільно-політичних обставин український політичний рух Західної України розділився на кілька течій і напрямків:

1. прибічників нормалізації відносин з поляками й використання демократичних інституцій Польської держави відстоювання прав і свобод українців;
2. прихильників Радянського Союзу, які вбачали майбутнє України в складі СРСР;
3. прихильників радикальних течій боротьби проти польської окупації, що виступали за незалежну Українську державу, яку були готові виборювати її всіма можливими засобами.

До першої групи належало Українське національно-демократичне об'єднання(УНДО), утворене внаслідок об'єднання різних політичних сил Галичини й Волині (лідер УНДО — Д.Левицький). Головною метою УНДО проголосило боротьбу за самостійну й соборну Україну легальними засобами. Програмою-мінімум ця організація вважала досягнення автономії українських земель у складі Польщі, проте у зв'язку з антиукраїнською політикою польського уряду вона дуже швидко втратила своїх прихильників.

Другий табір репрезентувала Комуністична партія Західної України(КПЗУ), утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та національного визволення. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки. Сталінське керівництво з недовірою поставилося до КПЗУ. 1938 року партія за рішенням Комуністичного інтернаціоналу була розпущена у зв'язку з трафаретним сталінським звинуваченням-начебто в її ряди проникла фашистська агентура.

1929 року у Відні завершилося оформлення третього табору, який репрезентувала Організація українських націоналістів (ОУН), куди ввійшли різноманітні радикальні групи. Головою проводу був обраний Євген Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності України будь-які методи й засоби. ОУН засуджувала соціалізм, капіталізм, лібералізм, демократизм, висуваючи на перший план революційний націоналізм. Ця організація активно застосовувала тактику революційного терору проти польської адміністрації та українців, які співпрацювали з польською владою.
За підрахунком О.Субтельного, на початку 1930-х рр. націоналісти орагнізували сотні актів саботажу та 60 актів замахів та вбивств (1934 року члени ОУН ліквідували польського міністра внутрішніх справ Б.Перацького).

З часом в організації виник конфлікт між Центральним проводом та галицьким крайовим керівництвом ОУН, на чолі якого стояв Степан Бандера. Молоді галичани засуджували старших товаришів у далекому зарубіжжі за пасивність і закликали до насильницьких дій проти Польщі.

Степан Бандера(1909—1959) — відомий український політичний діяч, один із лідерів українського національно-визвольного руху 1930-1950-х рр.

1938 року Є.Коновалець був убитий радянським диверсантом П.Судоплатовим, і його місце зайняв Андрій Мельник, який уважав за необхідне орієнтуватися на нацистську Німеччину й планував за допомогою Гітлера визволити Україну від влади Польщі, Румунії, Чехословаччини та СРСР.
Після трагічної загибелі Є.Коновальця Організація українських націоналістів розкололася на два противоборчих табори: ОУН(Б) — С.Бандери та ОУН(М) — А.Мельника. Щоб досягти своєї мети в боротьбі за визволення України, обидва проводи вступили в активний контакт з керівництвом нацистської Німеччини