пʼятниця, 11 березня 2022 р.

  ВОП "Європейський вибір України. 3 група ІІІ курс

 

Шановні здобувачі освіти, продовжуємо навчання.

Фото виконаних робіт надсилайте у Вайбер або Телеграм


                                             Тема: На шляху інтитуційної реформи

Формування політики європейської інтеграції України. Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС

Економічні відносини Європейського Співтовариства та України після отримання Україною незалежності будувалися на основі Угоди про торгівлю й співробітництво, яка була підписана між ЄС та СРСР і відповідно була успадкована Україною та іншими колишніми республіками після розпаду Радянського Союзу.

Українська Радянська Соціалістична Республіка ще у Постанові Верховної Ради УРСР «Про реалізацію Декларації про державний суверенітет України у сфері зовнішніх зносин» від 25 грудня 1990 р. визначила зовнішньополітичною метою «забезпечення безпосередньої участі України у загальноєвропейському процесі та європейських структурах».

Національна самоідентифікація України як європейської держави була задекларована 5 грудня 1991 р. у Зверненні Верховної Ради України «До парламентів і народів світу» у зв’язку з підтвердженням на референдумі Акта проголошення незалежності України.

Відносини між Україною та Європейським Союзом були започатковані в грудні 1991 року, коли Міністр закордонних справ Нідерландів, як представник головуючої в ЄС країни, у своєму листі від імені Євросоюзу офіційно визнав незалежність України.

Мета вже незалежної української держави, що полягала у співробітництві з ЄС й отриманні у перспективі членства в ЄС, отримала законодавче закріплення в Постанові Верховної Ради України «Про основні напрями зовнішньої політики України» від 2 липня 1993 р. В ній зазначалося, що «перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах … З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом – до повного її членства у цій організації».

Базовим документом, який визначав правовий механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС, була Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (ознайомитися з текстом можна за посиланням: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/998_012). Хоча вона була підписана між Україною і Європейським Союзом 16 червня 1994 р., набула чинності лише 1 березня 1998 р. після того, як була ратифікована парламентами всіх держав-членів ЄС.

Ця Угода встановила партнерство між Співтовариством і його державами-членами з одного боку та Україною з іншого боку. Цілями такого Партнерства були визначені:

  • забезпечення у відповідних рамках політичного діалогу між Сторонами, який сприятиме розвитку тісних політичних відносин;
  • сприяння розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин між Сторонами і, таким чином, прискоренню їхнього сталого розвитку;
  • створення основ взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, цивільного, науково-технічного та культурного співробітництва;
  • підтримка зусиль України по зміцненню демократії і розвитку її економіки та завершенню переходу до ринкової економіки (Стаття 1 Угоди).

Щодо ж перспектив членства України в ЄС, то, хоча Угода про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС визначала правові засади та форми співпраці України з ЄС, однак особливістю її є те, що в ній немає посилань на європейську інтеграцію, що взагалі характерно для угод про партнерство. Вона являє собою звичайну модернізовану форму стандартних торгівельних угод, що лежать на досить низькому рівні договірних відносин ЄС з третіми країнами і не передбачають встановлення будь-яких преференцій. Відповідно,  універсальний характер цієї Угоди, відсутність диференційованого підходу до Нових Незалежних Держав та бажання ЄС змістити в угоді акценти більше на питання політичного співробітництва, залишивши економічне співробітництво на другому плані, свідчило про другорядне значення для ЄС відносин цими країнами, у тому числі і з Україною у 1990-х рр.

У 1999 р. ЄС прийняв Спільну стратегію Євросоюзу щодо України, що зафіксувала визнання європейських прагнень України. Цей документ можна вважати відповіддю ЄС на «Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу», затверджену 11 червня 1998 р. Указом Президента України. (ознайомитися з текстом можна за посиланням: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/615/98#Text)

Стратегія інтеграції України до ЄС була затверджена з метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у ЄС». Основні ідеї і цілі Стратегії (1998 р.):

  • національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, а також повноправного члена ЄС.
  • отримання Україною статусу асоційованого члена ЄС – головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі і повинно було співвідноситися в часі з набуттям повноправного членства в ЄС державами-кандидатами, які мають спільний кордон з Україною. Як відомо, завдання отримання асоційованого членства в ЄС Україною в середньостроковій перспективі в період вступу до ЄС держав Центральної та Східної Європи у 2004 та 2007 рр. не було досягнуто.

Крім того, Стратегія визначала основні напрями інтеграційного процесу України:

  • адаптація законодавства України до законодавства ЄС,
  • забезпечення прав людини;

2) економічна інтеграція та розвиток торговельних відносин між Україною і ЄС;

3) інтеграція України до ЄС у контексті загальноєвропейської безпеки;

4) політична консолідація та зміцнення демократії;

5) адаптація соціальної політики України до стандартів ЄС;

6) культурно-освітня і науково-технічна інтеграція;

7) регіональна інтеграція України;

8) галузева співпраця;

9) співробітництво у галузі охорони довкілля.

Отже, базовим документом, який визначав правовий механізм двостороннього співробітництва між Україною і ЄС на початковому етапі співробітництва з ЄС, була Угода про партнерство і співробітництво, що була підписана у 1994 р., ратифікована Верховною Радою України теж у 1994 р., однак набула чинності тільки у 1998 р. після того, як була ратифікована парламентами всіх держав-членів ЄС. Разом із тим її положення не містили перспектив членства України в ЄС, а перш за все були направлені на розвиток торгівельних відносин, а також політичного діалогу між сторонами. Власне прагнення отримання членства в ЄС були проголошені Україною і визнані ЄС вже після ратифікації УПС, тобто у кінці 1990-х рр. разом із затвердженням Указом Президента України Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу у 1998 р., та Програмі інтеграції України до ЄС, схваленій Указом Президента України у 2000 р.

Домашнє завдання: зробити конспект.


Тема: Національні органи управління та координації процесу євроінтеграції України.


Кабінет Міністрів України 4 жовтня 2017-го року ухвалив Постанову № 759 Про Урядовий офіс координації європейської та євроатлантичної інтеграції.

Цей документ регламентує діяльність нового Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції.

Згідно з постановою, Урядовий офіс здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади для системного планування та виконання заходів державної політики згідно із зобов’язаннями України у сферах європейської та євроатлантичної інтеграції.

Однією з функцій Офісу також є оцінка результатів такої діяльності.

Урядовий офіс здійснює координацію діяльності органів виконавчої влади з розроблення та здійснення заходів, спрямованих на виконання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, а також спрямування та контроль політичного та політико-військового діалогу і практичного співробітництва з НАТО та державами-членами Північноатлантичного Альянсу.

Ключові завдання нового Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції:

  • координація процесу адаптації законодавства України до права Європейського Союзу (acquis ЄС) та стандартів і рекомендацій НАТО;

  • аналіз залучення і використання міжнародної допомоги, спрямованої на підтримку виконання завдань у сферах європейської та євроатлантичної інтеграції;

  • розроблення та реалізація стратегій, програм та інших документів з інформування громадськості та комунікації у сферах європейської та євроатлантичної інтеграції;

  • забезпечення здійснення перекладу acquis ЄС українською мовою, оновлення глосарію термінів acquis ЄС;

  • проведення спільних засідань органів асоціації Україна – ЄС та секретаріатство української частини таких органів;

  • оцінка результативності виконання завдань у сферах європейської та євроатлантичної інтеграції.

 

Відповідальні за напрямки Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції:

Генеральний директор Урядового офісу координації європейської та євроатлантичної інтеграції


Домашнє завдання: зробити конспект.

                                                      

                                                          Тема: Фінансові ринки України

Фінансовий ринок включає грошовий ринок, ринок капіталу та валютний ринок. Національний банк працює на фінансовому ринку, щоб досягати цілей монетарної політики. Ми пропонуємо банкам кредити та розміщуємо депозитні сертифікати, купуємо і продаємо цінні папери та іноземну валюту. Так ми впливаємо на вартість грошей та управляємо інфляцією через трансмісійний механізм.

Національний банк регулярно надає банкам кредити та розміщує серед них депозитні сертифікати, намагаючись утримувати процентні ставки на міжбанківському кредитному ринку на рівні, близькому до облікової ставки Національного банку України.

Якщо на ринку існує системний дефіцит або профіцит ліквідних коштів, це може істотно впливати на ставки грошового ринку. У такому разі Національний банк може коригувати кількість ліквідних коштів шляхом купівлі або продажу державних цінних паперів.

Інтервенції з купівлі-продажу іноземної валюти на міжбанківському валютному ринку здійснюються для згладжування роботи міжбанківського валютного ринку та накопичення міжнародних резервів.  Національний банк впроваджує режим плаваючого обмінного курсу гривні, тому прагне мінімізувати обсяги таких операцій.

Фіна́нсовий ри́нок — це сукупність обмінно-перерозподільних відносин, пов'язаних з процесами купівлі-продажу фінансових ресурсів, необхідних для здійснення виробничої та фінансової діяльності.

За економічною сутністю фінансовий ринок — це сукупність економічних відносин, пов'язаних з розподілом фінансових ресурсів, купівлею-продажем тимчасово вільних грошових коштів і цінних паперів.

Призначення фінансового ринку — забезпечити підприємствам належні умови для залучення необхідних коштів і продажу тимчасово вільних ресурсів.
В організаційному плані фінансовий ринок — це сукупність ринкових фінансових інституцій, що супроводжують потік коштів від власників фінансових ресурсів до позичальників.


Об'єктами відносин на фінансовому ринку є:

  1. Цінні папери;
  2. Фінансові послуги;
  3. Грошово-кредитні ресурси.

Структура фінансів включає:

  1. Державні фінанси;
  2. Фінанси підприємства різних форм власності;
  3. Фінанси громадян і громадських організацій.

Суб'єкти фінансів:

  1. Емітенти;
  2. Інвестори;
  3. Фінансові посередники.

Функції фінансового ринку:

  • мобілізація тимчасово вільних фінансових ресурсів;
  • розподіл акумульованих вільних коштів між чисельними кінцевими споживачами;
  • прискорення обороту капіталу — активізація економічних процесів у державі;
  • забезпечення умов для мінімізації фінансових ризиків.

Принципи на фінансовому ринку:

  1. вільний доступ до ринкової інформації і ринкових інструментів для всіх учасників фінансового ринку;
  2. прозорість ринку і реальний захист інвесторів;
  3. конкурентність та ефективність;
  4. відповідність міжнародним стандартам.

Розвинений фінансовий ринок складається з двох груп каналів:

  • канали прямого фінансування, за якими кошти пересуваються безпосередньо від власників заощаджень до позичальників шляхом продажу акцій, облігацій та інших цінних паперів;
  • канали непрямого фінансування, за якими потоки грошових коштів від власників заощаджень до позичальника спрямовуються через фінансових посередників (банки, страхові компанії та інші фінансові заклади).

Класифікація фінансового ринку

за видами фінансових активів поділяється на:

за періодом обертання фінансових активів:

за регіональною ознакою:

  • місцевий фінансовий ринок;
  • регіональний фінансовий ринок;
  • національний фінансовий ринок;
  • світовий фінансовий ринок.

за швидкістю реалізації угод на фінансовому ринку розрізняють:

  • ринок з терміновою реалізацією угод (як правило, до 3 днів);
  • ринок з реалізацією угод в майбутньому.

Структура фінансового ринку

В умовах ринкової економіки переміщення потоків грошових ресурсів здійснюється за допомогою механізмів фінансового ринку.

Структура фінансового ринку:

  • Банківський ринок;
Домашнє завдання: зробити конспект.
-

Немає коментарів:

Дописати коментар

Підписатися на: Дописати коментарі (Atom)