Історія України (факультатив)  2 група І курс

12.05.2022

Шановні здобувачі освіти, продовжуємо навчання

Тема: Український національний і російський громадсько-політичний рухи у Наддніпрянській Україні в ІІ пол.ХІХ ст.

 Активізація сусп. життя у пореформеній Росії проявилась і в Україні. У 1860—80-ті рр. на укр. землях активізувалися громад. рухи різного спрямування — від ліберальних і радикальних загальноросійських до польського та українського національних, які здобули нові ідеологічні напрями. За відсутності легальних форм політ. діяльності сусп. активність втілювалася в Рос. імперії у формах участі в земському русі (ліберально-просвітницький поміркований напрям) або ж в антисистемній революц. діяльності, яка проявлялася, зокрема, й у тероризмі. Офіц. обмеження гальмували розвиток політ. к-ри і практики сусп-ва, відокремлюючи його від впливу на держ. політику, формування бюрократичного апарату, розвитку самоорганізації і створюючи водночас умови для формування революц. субкультури, що ставала постійним джерелом екстремізму.

Витоки останньої можна вбачати, зокрема, в народництві. Це складне явище було притаманним суспільно-громад. життю України та Росії 2-ї пол. 19 ст. Причина його виникнення крилась у кризі аграрного сусп-ва, переході до національної і політичної форм сусп. свідомості. Носієм ідеології та рушієм руху виступала інтелігенція, переважно світська, що перебувала в цей час на стадії формування як верства.

Термін "народництво" походив від слова "народ", під яким народники розуміли сел. маси, що, на їхню думку, були носієм традиційних культ. і нац. цінностей. Програма рос. народників була радикальною за методами й утопічною за змістом. Кінцеву мету своєї діяльності вони вбачали в організації сел. революції, підставою для якої мали бути "комуністичні інстинкти" селянства. Для досягнення цієї мети використовувалися засоби підбурення селянства на виступи, створення "таємних дружин" — конспіративних орг-цій серед селян — та перехід до революц. терору.

Програма укр. народників була поміркованішою і мала прагматичну спрямованість. Вона передбачала підготовку селян до аграрної реформи і формування нац. свідомості шляхом розвитку нар. освіти та поширення знань. Звідси особлива увага укр. народників до організації недільних шкіл, підготовки підручників, популярних видань, словників, фольклорних збірників, концертів, вистав, інтерес до проблем укр. мови, історії, етнографії, фольклористики тощо.

Перші народницькі гуртки "чайковців" і "жебуністів" в Росії почали виникати наприкінці 1860-х — на поч. 1870-х рр., їхні відділення діяли в Києві, Одесі, Херсоні. Активними учасниками народницьких гуртків були П.Аксельрод і брати Є. і Н. Левенталі в Києві, А.Желябов, А.Франжолі й Ф.Волховський в Одесі. Члени народницьких гуртків займалися пропагандою соціаліст. ідей серед молоді, робітників, поширенням знань серед селян. Із появою закордонної "вільної преси" народники займалися перевезенням через кордон заборонених книг.

Протягом 1873—74 народники змінили тактику і від пропаганди соціаліст. ідеалів і популярних знань перейшли до т. зв. ходіння в народ. Тактика "ходіння в народ" мала за мету підготовку селянства до нар. революції. Вона набула масового характеру навесні та влітку 1874, проте не виправдала сподівань рос. народників на сел. бунт — селяни не сприймали соціаліст. ідей. Восени 1874 бл. 1 тис. учасників "ходіння в народ" були заарештовані. Активні діячі народницького руху були заслані на каторгу та поселення до Сибіру.

Вищим виявом народницького руху в Україні була спроба групи Я.Стефановича створити таємну сел. революц. орг-цію — т. зв. Чигиринська змова. Використовуючи наївний монархізм селян, члени групи почали поширювати серед них у Чигиринському пов. Київ. губ. політ. містифікацію — "Височайшу таємну грамоту", начебто укладену царем Олександром II, в якій той "закликав" селян до боротьби проти дворян і чиновників за переділ землі і до підготовки до збройного повстання. Сел. повстання народники готували на жовтень 1877, проте їхня орг-ція була викрита поліцією. Із заарештованих бл. 700 членів таємного т-ва Я.Стефановича, Л.Дейча, І.Бохановського було засуджено до смерті. Сел. ватажків було засуджено на заслання.

1878 замість розпорошених гуртків було створено централізовану орг-цію "Земля і воля". Це була одна із перших добре законспірованих і дисциплінованих орг-цій революціонерів. Вона поділялася на територіальні групи із центром у С.-Петербурзі та спец. групи відповідно до напряму та характеру діяльності — "сільську", "робітничу", "інтелігентську", "дезорганізаторську" тощо. В Києві діяв гурток, який очолював член "Землі і волі" В.Осинський. З гуртком В.Осинського підтримував зв’язки одес. гурток на чолі з І.Ковальським. З одес. гуртком був тісно пов’язаний гурток С.Віттенберга у Миколаєві, члени якого вели пропаганду серед матросів Чорномор. флоту.

Починаючи з 1878, народники стали переходити до терористичних актів як засобу боротьби. Одним із перших народницьких терористичних актів в Україні був замах В.Осинського на заст. прокурора Київ. окружного суду М.Котляревського (лютий 1878). У травні 1878 Г.Попко в Києві смертельно поранив жандармського офіцера Г.Гейкінга. В лютому 1879 народники вбили харків. губернатора кн. Д.Кропоткіна. Упродовж 1878—79 поліція розгромила більшість народницьких гуртків в Україні. Багатьох керівників та учасників терористичних актів було засуджено на смерть, серед них С.Ковальського, Л.Брандтнера, В.Осинського, С.Віттенберга, В.Малинку, І.Дроб’язгіна, П.Горського та ін. Решту заслано на каторгу до Сибіру.

1879 р. на з’їзді у Воронежі відбувся розкол "Землі і волі" на дві орг-ції — "Чорний переділ" та "Народна воля". До першої ввійшли прихильники пропагандистської роботи, до другої — терористичної діяльності.

Апогей активної терористичної діяльності народовольців припав на поч. 1880-х рр., коли 1 березня 1881 Олександр II був убитий народовольцями. Організаторами і виконавцями вбивства царя були А.Желябов, С.Перовська (донька петерб. губернатора та правнучка останнього укр. гетьмана К.Розумовського), М.Кибальчич.

Прямим наслідком тактики революц. терору була орг. та ідейна криза революц. народництва. Терористичні акції не мали очікуваних сусп. наслідків, і наприкінці 1880-х рр. народництво вичерпало себе. Новий розвиток революц. руху був пов’язаний із поширенням марксизму.

Новим напрямом польс. руху стало хлопоманство — різновид громад. руху, представлений у Правобереж. Україні польс. інтелігенцією, студентською молоддю, нащадками спольщених правосл. родин. Історично хлопоманство було тісно пов’язане із традиціями польс. визвол. руху. З ін. боку, саме хлопоманський рух став ідеологічним і соціальним підґрунтям виникнення такої форми укр. народництва, як українофільство.

Виникнення хлопоманства було підготовлене такими специфічними для культ. життя Правобереж. України явищами, як балагульство та козакофільство, що стало проявом ідейної опозиції аристократичним гаслам Польс. повстання 1830—31, способом подолання відчуженості від осн., української за походженням, маси населення. Балагульство характеризувалося проявами панібратства шляхти із селянами, модою на простонародне вбрання, несвітську поведінку в побуті тощо. Із ним було тісно пов’язане і козакофільство. У контексті цього захоплення представник "української школи" у польс. літературі М.Чайковський після поразки повстання 1830—31 прийняв іслам і створив на землях Осман. імперії військ. формування. Інтерес до козацтва у побуті та літературі поступово трансформувався в серйозні дослідження з історії та етнографії краю. З’явилися перші польс. переклади творів Т.Шевченка.

З початком 1850-х рр. серед освіченої польс. молоді виник і поширився протест проти балагульства та козакофільства, які поступово еволюціонували у "хлопоманію". Рух позбавився аристократичної декоративності й набув демократ. форм. Хлопоманство як найрадикальніша течія польс. визвол. руху проголошувало соціальні ідеї — реліг. толерантність і негайне звільнення селян із кріпацького стану. Політ. метою хлопоманського руху було відновлення Польщі в колиш. кордонах (1772) та звільнення від рос. ярма.

Хлопоманство як радикальна форма польс. визвол. руху проіснувало недовго. Воно зникло внаслідок внутр. суперечностей, що відбивали більш глобальні протиріччя в самій польс. спільноті. Частина хлопоманів була поглинена польс. політ. рухом, що згуртував опозиційні сили напередодні Польського повстання 1863—1864. Невелика група на чолі з В.Антоновичем перейшла на позиції українофільства.

Гол. програмною метою українофілів — укр. народників — була освіта народу шляхом розвитку літератури, видання популярних книжок укр. мовою, організації шкіл із рідною мовою викладання. Ці вимоги підтримували колишні студенти Київ. ун-ту, учасники хлопоманського руху П.Житецький, Т.Рильський, які разом з В.Антоновичем восени 1861 стали засновниками укр. Громади в Києві. Такі засади цілком відповідають "культурницькій стадії" нац. руху за М.Грохом.

Укр. народництво мало власні орг. форми, що існували у вигляді громад. Одна з перших укр. громад виникла в С.-Петербурзі, куди 1858 із заслання повернулися колишні кирило-мефодіївські братчики. Саме вони — Т.Шевченко, В.Білозерський, П.Куліш, М.Костомаров — утворили ядро Петерб. громади, її членами були також брати Ф. і О. Лазаревські, Г.Честахівський, Ф.Черненко, П.Чубинський та ін.

Важливим напрямом діяльності петерб. громадівців була видавнича справа. Видатна роль належала друкарні П.Куліша. Ним було видано 40 випусків із популярної серії "Сільська бібліотека", де опубл. твори Т.Шевченка, П.Куліша, Марка Вовчка, Г.Квітки-Основ’яненка, Д.Мордовця, Ганни Барвінок та інших.

Діяльність Петерб. громади відзначалась організацією громад. акцій, культ. заходів, спрямованих на підтримку і самовизначення українства. Справжньою маніфестацією українства став похорон Т.Шевченка у С.-Петербурзі. Організатором траурних урочистостей був близький друг поета М.Лазаревський. Завдяки зусиллям Петерб. громади у столичних театрах ставились укр. п’єси І.Котляревського, Г.Квітки-Основ’яненка, С.Гулака-Артемовського, у водевільному виконанні яких брали участь найкращі артисти.

Гол. внеском Петерб. громади в розвиток укр. народницького руху було видання час. "Основа" — першого укр. двомовного журналу енциклопедичного характеру. 1-й номер вийшов у січні 1861, протягом 1861 побачили світ 12 чисел, у 1862 — 10 чисел, 11-те і 12-те були набрані, проте не надруковані.

Серед авторів "Основи" старшу генерацію представляли колишні кирило-мефодіївські братчики, молодшу — покоління "шістдесятників", що сформувалося в добу "великих реформ". Ідейними лідерами журналу були М.Костомаров, П.Куліш, видавцем-менеджером — В.Білозерський, помічником гол. редактора і секретарем редакції часопису — О.Кістяківський, технічно-госп. справу вів Д.Каменецький. Активну участь у діяльності "Основи" брали діячі Київ. громади В.Антонович, Т.Рильський, Ф.Панченко, А.Свидницький, Полтавської — О.Кониський, П.Кузьменко, В.Лобода, Харківської — В.Гнилосиров, Чернігівської — Л.Глібов.

Заслуга діячів "Основи" полягала у тому, що вони вперше сформулювали національно-культ. програму укр. руху. На відміну від попереднього Кирило-Мефодіївського етапу нац. руху, коли нац. питання розглядалось як складова загальнослов’ян. проблеми, "основ’яни" на перший план висували укр. нац. інтереси. Петерб. громада та "Основа" виступали орг. та ідеологічним центром народницького руху, який у цей час набував сили у вигляді громад.

На відміну від Петерб. укр. громади, яка виникла і тривалий час діяла як земляцтво, в Україні в цей період виник ряд місц. громад, що становили напівлегальні осередки нац. руху. Однією з перших в Україні постала 1858 Полтав. громада. Активними її членами були О.Кониський, Д.Пильчиков, О.Стронін, П.Кузьменко, В.Кулик, В.Лобода. Харків. громада виникла наприкінці 1850-х — на поч. 1860-х рр. До її складу входили етнограф П.С.Єфименко, літератор М.Лободовецький, поет і драматург В.Мова-Лиманський, філолог О.Потебня, правник А.Шиманов. Виникнення Черніг. громади пов’язують із переїздом до Чернігова 1858 С.Носа, а наступного року — Л.Глібова. Громада видавала "Чернігівський листок" — другий після "Основи" орган активного українства.

Київ. громада 1862 налічувала бл. 300 членів, її активними діячами були В.Антонович, П.Чубинський, О.Стоянов, Т.Рильський, брати Вік., Вол., Є. і М. Синегуби, О.Лашкевич, Б.Познанський, А.Стефанович, Ф.Горячковський, П.Житецький, П.Супруненко та ін. Провідна роль у становленні Київ. громади належала групі колиш. хлопоманів на чолі з В.Антоновичем, які згуртували діяльність розпорошених українофільських студентських гуртків, заклали нові ідеологічні та орг. підвалини громадівського руху.

Сформульовані В.Антоновичем у "Моїй сповіді" програмові пункти укр. народництва істотно відрізнялися від програми рос. народників. Якщо останні ставили за мету нар. селянську революцію, то укр. громадівці обмежувалися практичнішими заходами — освітою та покращенням матеріального становища селян. Утопічному проекту рос. народників (нар. сел. революція як кінцева мета) укр. громадівці протиставляли культурницьку програму. Гол. напрямом діяльності київ. громадівців, як й ін. укр. громад, була робота в недільних школах. Тісно з освітянською справою була пов’язана видавнича діяльність. Для виховання, освіти, розвитку самосвідомості народу потрібні були підручники, посібники, хрестоматії, словники, популярна, художня література. Особливу увагу громадівці приділяли навч. літературі, були видані "Букварь Южнорусскій" Т.Шевченка, "Граматика" П.Куліша (1857 і 1861), "Домашня наука: початки" (буквар) К.Шейковського (1860), "Вижчі початки" — підручник Деркача (1860), "Українська абетка" М.Гатцука (1861), "Граматика задля українського люду" Л.Ященка (1862), "Арифметика, або Щотниця" Д.Мороза (1862).

Саме з поч. 1860-х рр. проявилася на офіційному рівні рос. асиміляторська політика щодо малоросів-українців. До спалаху сусп. активності кінця 1850-х — поч. 1860-х рр. "українське питання" було фактично відсутнім у переліку актуальних загроз імперії. До діяльності Кирило-Мефодіївського т-ва поставились як до одиничного випадку. Проте врешті укр. просвітництво було сприйнято так, як буде сприйматися до 1917: як підрив "єдності російського народу". Ідеологія "триєдиного російського народу" виключала для українців поширення укр. мови у прикладних сферах та освіті, оскільки як локальне "наріччя" вона мала лишатися тільки на рівні декоративної та дещо екзотичної "малоросійської літератури" і займати вузьку навколофольклорну нішу. Окремий малорос не піддавався жодній дискримінації як представники "православної російської нації", тобто складової титульної імперської нації. Постулювання окремішності малоросів одразу потрапляло під визначення "мазепинство".

Саме із цього часу можна вважати, що Україна та укр. спільнота стали об’єктом претензій одразу трьох модерних нац. проектів — рос., польс. та українського. Ці три проекти володіли різними політ. ресурсами. Імперія від 1860-х рр. до поч. 20 ст. проходила шлях від династичної д-ви до нац. д-ви росіян. І вже одразу чинник "національності" почав особливо болюче для неї відчуватися на рівні малоросів-українців, породжуючи низку традиційних стереотипів на кшталт "ворожої інтриги". Саме в цей час відбулося Польс. повстання 1863—64, що для Петербурга перетворило українофільство на "польську інтригу" та дало привід для репресивних заходів. Тому укр. рух, попри вузьку соціальну базу та політ. поміркованість, одразу підпав під заборонні заходи.

Активна просвітянська діяльність громадівців спонукала уряд до контрзаходів. 1862 Олександр II видав указ про закриття недільних шкіл і нар. читалень. Наступним кроком стало видання міністром внутр. справ Рос. імперії П.Валуєвим циркуляра, який передбачав репресії проти укр. мови. У Валуєвському циркулярі від 18 липня 1863 підводилася ідеологічна база цих репресій, зміст якої зводився до заперечення існування самої укр. мови: "Ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути". Згідно з розпорядженням міністра заборонявся друк укр. мовою популярних книжок, реліг. літератури, підручників, посібників для народу, за винятком худож. літератури — творів "красного письменства".

Валуєвський циркуляр і польс. повстання 1863—64 тимчасово припинили діяльність Київ. громади, а вже 1869 почалося її відродження. Київ. громада зразка 1870-х pp., на відміну від студентської відкритої орг-ції 1860-х pp., перетворилася на таємну орг-цію, вступ до якої був досить жорстко регламентований. До неї приймали тих, хто вже здобув вищу освіту, мав рекомендації та підтримку всіх членів громади.

Членами громади були М.Драгоманов, К.Михальчук, П.Чубинський, О.Кістяківський, Т.Рильський. Визнаним лідером громадівського руху вважався В.Антонович. Громадівська молодь гуртувалася навколо М.Драгоманова та Ф.Вовка.

Поступово студенти почали організовувати гуртки в ін. містах України. Київ. стара громада, за висловом жандармських документів, становила "штаб української партії", "кістяк українофільського руху". Важливим її заходом було створення першої в Україні наук. установи. В лютому 1873 в Києві був створений Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. Членами-засновниками його стали відомі вчені: історики В.Антонович, М.Драгоманов, етнограф П.Чубинський, етнолог та антрополог Ф.Вовк, економіст М.Зібер, статистик О.Русов, літературознавці П.Житецький, К.Михальчук, правник О.Кістяківський. Головою наук. відділу було обрано відомого мецената, багатого черніг. дідича Г.Ґалаґана, діловодом — П.Чубинського.

Найграндіознішим наук. проектом громадівців було видання "Трудов этнографическо-статистической экспедиции" П.Чубинського в 7-ми томах (1872—78). За 1-й том автор отримав срібну медаль на виставці у Парижі (1873). З орг. погляду важливим надбанням Старої громади був власний друкований орган "Киевский телеграф". Громадівці влаштовували театральні вистави, концерти, літ. вечори. Активними учасниками театральних вистав, музикальних вечорів були М.Старицький, О.Русов, О.Левицький, П.Чубинський.

Нові утиски українофільства почалися наприкінці 1874, їх ініціаторами виступили голова Київ. археогр. комісії М.Юзефович та ред. офіціозної газ. "Киевлянин" В.Шульгин. Газ. "Киевлянин" виступала із персональними нападками на гол. ідеолога Пд.-Зх. відділу П.Чубинського, а доповідна записка М.Юзефовича, надіслана до урядових інстанцій, мала довести неблагонадійність "українофільства".

1876 Олександр II підписав розпорядження про заборону укр. письменства, яке здобуло назву "Емський указ" або ж "Закон Юзефовича" (від імені його ініціатора і натхненника). Проголошені Емським актом 1873 заходи були суворішими, ніж Валуєвський циркуляр 1863. По-перше, заборонявся довіз книг укр. мовою з-за кордону (це була урядова "відповідь" громадівцям, які започаткували в Галичині друкарню та Літ. т-во ім. Шевченка). По-друге, заборонялося видання укр. мовою оригінальних творів і перекладів, виняток був зроблений для істор. джерел і документів, а також творів худож. літератури, написаних за правилами рос. правопису. По-третє, заборонялись укр. мовою театральні вистави, концерти, декламації, навіть тексти для нот. По-четверте, припинялося видання газ. "Киевский телеграф".

Був ліквідований Пд.-Зх. відділ як науково-орг. осередок українофільства, закритий друкований орган "Киевский телеграф". Репресій зазнали активні старогромадівці. Емігрували за кордон М.Драгоманов, М.Зібер, Ф.Вовк, С.Подолинський, П.Чубинський, П.Житецький, Ю.Цвітковський, Ф.Мітенко. Почався масовий відтік укр. демократ. молоді до рос. народництва, його радикальних груп і течій.

У центрі закордонної політ. діяльності українства перебував Женевський гурток на чолі з М.Драгомановим. До нього входили представники наддніпрянського і галицького укр. руху: С.Подолинський, Ф.Вовк, Л.Драгоманова, В.Навроцький, А.Ляховський, М.Павлик, Я.Шульгин. У Женеві М.Драгоманов відкрив друкарню, де йому вдалося реалізувати громадівський проект видання безцензурного друкованого органу українофільства. Протягом 1878—82 було видано 5 томів збірки "Громада", а також брошури укр., рос., нім., франц. та ін. європейськими мовами, завданням яких було ознайомити Європу з Україною.

Програма діяльності гуртка мала два стратегічних завдання: презентацію укр. справи в європ. середовищі та пропаганду ліберальних, соціально-демокр. ідей і політ. роботу в укр. землях.

М.Драгоманов розробив укр. ідеологію та програму "м’яких" форм укр. націоналізму, укр. патріотизму. Він одним із перших укр. мислителів, публіцистів сформулював ідею цілісності укр. земель, східних і західних. Політ. програма українства передбачала, по-перше, союз українців з усіма прогресивними силами Європи за умови збереження орг. незалежності укр. руху. По-друге, М.Драгоманов рішуче виступав проти революц. екстремізму рос. соціалістів, хоч і не відкидав самої ідеї революції та насильницького перевороту. По-третє, засуджував аполіт. культурництво "старих" українофілів, з одного боку, а з другого — ту укр. молодь, яка йшла в рос. революц. рух. По-четверте, стосовно "політичної течії" українофільського руху М.Драгоманов вважав, що має існувати розділення ролей між Наддніпрянською та Зх. Україною, слід вести боротьбу за демократ. свободи у підрос. Україні та використовувати австрійс. конституційну систему в Галичині. М.Драгоманов був упевнений, що до моменту повалення царського самодержавства в Росії центр укр. руху має перебувати в Галич