Вільно обраний предмет (ВОП) 

22.09.2022

 "Культура добросусідства: процвітання в єдності"

група 1 курс ІІІ

Фото виконаних робіт надсилайте у Вайбер або Телеграм

Тема:  Хрещені і прийомні батьки. Вихователі. Інститут аталицтва в Кримському ханстві. Не кровні брати.

1.Опрацюйте матеріал з даної теми

2. Зробіть конспект в робочому зошиті із зазначенням теми та дати уроку.

Хрещений батько («хрещений»), а також хрещена мати («хрещена») — духовні батьки (куми) у християнській традиції, який під час таїнства хрещення приймає відповідальність перед Богом за духовне виховання та благочестя похресника. Хрещені батьки між собою та біологічними батьками іменуються кумами.

За сучасними звичаями, хрещених має бути двоє (обох статей). Стародавні ж церковні правила передбачали одного хрещеного (тієї ж статі, що й похресник).

Обов'язки хрещених такі, що не кожна людина може бути допущена до приймання від купелі похресника. Церковними правилами усуваються від цього:

1. батьки самого похресника й особи, що є кровними родичами (ця заборона не є безумовно обов'язковою)
2. монахи, оскільки чернечий сан поєднується з повним відходом від світу).
3. Малолітні
4. Іновірці, причому не тільки нехристияни, але навіть ті, хто належить до іншої конфесії. У деяких випадках в минулому за політичними обставинами допускались хрещені з інших конфесій, але так, щоб вони читали символ віри так, як він читається у православній церкві.

Прийомна сім'я - сім'я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (стаття 256^-1 Сімейний кодекс України). Діти, уражені ВІЛ-інфекцією, можуть влаштовуватися для виховання та спільного проживання у прийомній сім'ї за наявності відповідних висновків органів опіки та піклування і закладів охорони здоров'я, а їх загальна кількість не повинна перевищувати чотирьох осіб.

Прийомні батьки - подружжя або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли на виховання та спільне проживання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Прийомні діти - діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані до прийомної сім'ї.

Прийомні діти влаштовуються в сім'ю до досягнення вісімнадцятирічного віку або до закінчення навчання у професійно-технічних чи вищих навчальних закладах, але не пізніше досягнення ними 23-річного віку (ст. 256³ СК України).

Між батьками і прийомними дітьми сімейних правовідносин не виникає. За вихованцями зберігається статус дитини- сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, що передбачає збереження раніше призначених аліментів, пенсій, інших виплат державної допомоги. Суми коштів, що належать прийомним дітям, переходять у розпорядження прийомних батьків і витрачаються ними на утримання прийомних дітей.

Увага!!! З 24 лютого 2022 року відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено режим воєнного стану!

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 березня 2022 року № 349 "Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України щодо захисту прав дітей на період надзвичайного або воєнного стану" під час дії на території України надзвичайного або воєнного стану у прийомні сім’ї можуть тимчасово влаштовуватися діти, які залишилися без батьківського піклування, на умовах тимчасового влаштування в межах передбаченої граничної чисельності дітей у прийомній сім’ї.

Хто можуть бути прийомними батьками

Прийомними батьками можуть бути окремі працездатні особи та особи, які перебувають у шлюбі, крім випадків, коли хоча б одна з них:

- не пройшла курс навчання з виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;

- визнана в установленому порядку недієздатною або обмежено дієздатною;

- позбавлена батьківських прав;

- була усиновлювачем, опікуном, піклувальником, прийомним батьком, батьком-вихователем іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним, опіку, піклування чи діяльність прийомної сім'ї або дитячого будинку сімейного типу було припинено з її вини;

- за станом здоров'я не може виконувати обов'язки щодо виховання дітей (особи з інвалідністю I і II групи, які за висновком медико-соціальної експертної комісії потребують стороннього догляду, особи, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства);

- перебуває на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;

- зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами;

- страждає на хвороби, перелік яких затверджений МОЗ щодо осіб, які не можуть бути усиновлювачами;

- була засуджена за злочини проти життя і здоров'я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені статтями 148, 150, 150-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324 і 442 Кримінального кодексу України, або має непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів.

Не можуть бути прийомними батьками:

- особи, з якими на спільній житловій площі проживають члени сім’ї (у тому числі малолітні та неповнолітні діти), які мають глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД (крім сімей, які беруть на виховання дітей, уражених ВІЛ-інфекцією), алкогольну, наркотичну залежність, відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровано асоціальні прояви, нахили до насильства;

- особи, які не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);

- інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини, у тому числі особи, які вчинили домашнє насильство у будь-якій формі

Середньомісячний сукупний дохід сім'ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, що передували місяцю звернення із заявою про утворення прийомної сім'ї, не може бути менший ніж розмір прожиткового мінімуму, встановлений законом для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей на підприємствах, в установах та організаціях без спеціальних на те повноважень, несуть персональну відповідальність за життя, здоров'я, фізичний і психічний розвиток прийомних дітей та дотримання принципу конфіденційності інформації щодо ураження прийомних дітей ВІЛ-інфекцією.

Прийомні батьки зобов’язані сприяти забезпеченню пріоритетного права прийомних дітей на усиновлення.

Створення прийомними батьками перешкод у забезпеченні такого права прийомних дітей є підставою для перегляду рішення про подальше функціонування прийомної сім’ї.

Аталицтво − це форма встановлення штучного споріднення, а аталик − прийомний батько, якому довіряли виховання сина із знатного і шляхетського роду. Після досягнення повноліття вихованець у супроводі названого батька повертався додому.

Аталик отримував багаті дари, і відтепер між обома родинами встановлювалися родинні зв’язки, що вважалися міцніше кровних. Ця форма встановлення штучного споріднення здавна існувала в тюркському світі і серед народів Північного Кавказу, а також у скіфів, стародавніх кельтів і навіть арабів.

Про інститут аталицтва в Кримському ханстві розповідає у відеосюжеті кримськотатарського телеканалу ATR історик і письменник Гульнара Абдулаєва.

Аталицтво відігравало важливу роль в Кримському ханстві, де особливу увагу приділяли вихованню принців правлячої династії Гіраїв − потенційних спадкоємців трону. За традицією Аталиками-наставниками були черкеські князі, які відвозили ханських нащадків у Кабарду. Вважалося, що в середовищі цього народу, що був фактичним васалом Кримської держави, прищеплювалися найкращі якості духовної спорідненості і побратимства. Адже вивчення мови, культури, етикету і звичаїв сусідів нерідко було стримуючим фактором при можливих конфліктах між Кримом і Кабардою. Але як тільки вихованець досягав повноліття, він урочисто повертався у рідну сім’ю. Церемонія супроводжувалася обміном подарунків між вихователем і батьками.

Стосунки принца з родиною наставника не тільки прирівнювалися до кровних, але фактично виявлялися сильнішими їх. Втім, нерідко аталик ставав ближче принцу, ніж рідний батько. Відомий наставник батька першого кримського хана Хаджи Гірая, Гіясад-Діна. Згідно зі звичаєм, хан-намісник Кримського улус-юрта Таш-Тимур доручив виховання свого сина главі одного з кримських племен − Девлету-Гельді.

Через політичні інтриги та боротьбу за батьківський трон Гіяс-ад-Дін разом із сім’єю покинув кримський юрт. Він знайшов підтримку у литовського князя і влаштувався в замку Тракай. Через деякий час Девлет-Гельді прибув до Литви до двору свого вихованця, але спочатку здійснив Хадж до Мекки. Його повернення співпало з народженням одного з синів Гіяс-ад-Діна. На честь паломництва аталика хлопчика нарекли Хаджі. Саме він і став засновником Кримської держави.

Існує переказ, що після того, як Хаджі остаточно закріпився на ханському престолі, він запитав аталика свого батька, доброчесного суфі Девлета-Гельді, чи немає у нього особистих побажань, які б він, хан, міг виконати. Старець, очевидно, чекаючи подібного питання, довго не думав. Він попросив долучити назву його нечисленного народу до імені хана. Хаджі дав згоду. Плем’я, що здавна жило в передгірській частині Криму, поблизу Кирк-Єра, розчинилося в кримських татарах, а його ім’я увійшло в історію як династичне прізвище ханського роду.

Аталиками вісьмох синів першого кримського хана Хаджи Гірая були голови місцевих ремісничих корпорацій. Іншими словами, в їх обов’язки входило навчання принца того ремесла, яким майстер володів досконало, будь то ювелірне мистецтво, збройове або ковальське. У ханської сім’ї спадкоємець, що мав певну професію, користувався пошаною і повагою.

Дуже скоро інститут аталицства розширив географію. Вже за часів Менглі Гірая встановилися міцні зв’язки з Північним Кавказом, переважно з черкесами з роду Бесленей. Разом з деякими іншими знатними кабардинськими та адизькими родами вони прийняли васалітет Кримського ханства, і відтепер виховання принців з династії Гіраїв увійшло в їх обов’язки.

У Кабарді вважалося престижним бути наставниками султанів з династії Гіраїв. Представники адигів − кабардинці, жанеєвці, бжедуги, хатукаєвці та теміргоєвці − прагнули виховати власного кандидата на ханський трон.

Відомості про це є у багатьох авторів XVII–XIX століть. Османський письменник Хюсейн Хезарфенн у книзі «Виклад суті законів османської династії» зазначив: «Коли у ханів народяться діти, то вони беруть їх до себе на виховання і, щоб виявляти свою покірність, виховують їх до зрілого віку, так що деякі ханичі живуть там до тих пір, поки у них почне рости борода. На прогодування їм призначають села. Якщо у хана, калги і нуреддіна народився син, то з великим зобов’язанням його виховують. Вихователя називають аталик. Досягнувши зрілості, ханич шанує свого аталика, як батька рідного. Якщо вихований таким чином ханич досягне влади, то він прикладе всі старання для того, щоб свого аталика та емельдеша (молочного брата) на знак вдячності збагатити».

Господар Молдавського князівства Дмитро Кантемір зазначав: «Їх [Кабарда] країна є школою для татар, з яких кожен чоловік, який не навчався військовій справі або хорошим манерам, вважається „тентеком“, тобто нікчемною людиною. Сини кримських ханів в той момент, коли вони побачили світ, відсилаються до черкесів на виховання і навчання».

Тут варто зазначити, що хлопчиків віддавали на виховання тільки після семи років. До цього часу вони жили зі своїми матерями. Однак про народження чергового нащадка династії Гіраїв повідомлялося заздалегідь, і аталики самі приїжджали в Крим, де часом кілька років чекали свого вихованця. Сучасник Кантемира, якийсь турецька анонім, зазначав: «Ханських дітей чоловічої статі відправляють на Кавказ, звідки вони повертаються в рідну домівку вже хлопцями».

Закінчивши виховання молодого принца, аталик мав подарувати йому коня, одягнути, озброїти і привести додому у супроводі великої свити з членів сім’ї, родичів і близьких вихователя. Аталик навчав свого вихованця всім тонкощам дипломатії, мистецтву красномовства і міркування, а також посвячував в усі справи народу, серед якого він довгий час жив. Віддаючи дитину аталику, батько, як правило, влаштовував бенкет для численних родичів і сановників. У сім’ї наставника тільки після року перебування юного принца влаштовували свято і обдаровували свого опікуна подарунками, а з 12–13 років починали знайомити його з усіма родичами аталика. Приблизно з цього ж віку хлопчика починали вчити верховій їзді, стрільбі і боротьбі, вмінню переносити спеку і втому, холод і голод.

“Побратимство в запорожців перебувало у великій шані. Народні оповідання зберегли нам багато випадків про те, коли козак, одшукавши свого побратима в неволі й не маючи коштів, щоб його викупити, віддавався сам на каторгу з тим, аби турок випустив його побратима на волю. Кожен господар на це згоджувався, бо йому корисніше було мати свіжого, дужого чоловіка замість кволого, знесиленого невольницьким життям та працею. Бувало й так, що визволений побратим, поживши кілька років на Січі, знову вертався в неволю, щоб заступити на каторзі свого вірного товариша.

На знак побратимства запорожці мінялися хрестами з тіла, а далі в них усе було спільне: вони дарували один одному коней, зброю й інші речі. В походах побратими, бувало, не з’їдять один без одного шматка хліба; в боях же вони билися поруч і рятували один одного від смерті або захищали своїм тілом.

Побратимство надавало запорожцям великої сили. Воно було однією з таємних причин їхньої непереможності й того, що ворог рідко захоплював січовика в бранці. Коли траплялося, що когось із побратимів хтось кривдив чи ображав, то другий зараз же заступався за нього; якщо ж побратима зрадливо вбивали, то його названий брат, лишившись живим, ставав за нього месником”.

На території України традиції побратимства то відновлювались, то знову затихали упродовж усієї нашої історії, залишившись в пам’яті народу у легендах, епосах, переказах, билинах. Скіфи, давньоруські дружини, запорозькі козаки… Не стало винятком і ХХ століття – відновлення звичаю прийшлося на період української революції, а згодом стало одним з основних вербальних маркерів – символів Української повстанської армії. Як свідчать польові експедиційні дані, нетривале відновлення звичаю побратимства (і посестринства) характерне для повоєнного українського села після закінчення Другої Світової війни – у 50-60-х роках.

У ХХІ ст. і термін, і власне звичай з’явилися під час активних протестних акції – спочатку під час помаранчевої революції, а через десятиліття – під час Революції Гідності. Одними з найпоширеніших і найуживаніших слів на Майдані і під час першої, і під час другої акцій протесту були слова “друг” і “брат”. Війна на Сході нашої країни додала цьому явищу глибинного значення, часто – трагічного і болючого. І всі ті кілька значень побратимства, які історично існували і зафіксовані в українських тлумачних словниках української мови, сьогодні поєдналися в одне ціле з українським інтересом.

“Побратим – це людина будь-якого віку, яка знаходилась безпосередньо в зоні бойових дій, на якого ти можеш покластися в будь-яку хвилину – і знаєш, що він тебе прикриє і виручить в будь-якій ситуації” (Володимир Сидоренко, старший механік-водій, протитанковий артилерійський дивізіон).