27.09.2022
Історія України. Факультатив. 2 група ІІ курс
Шановні здобувачі освіти, продовжуємо навчання.
Фото виконаних робіт надсилайте у Вайбер або Телеграм
Революція привела до пожвавлення суспільно-політичного життя в Україні. Активізувалася діяльність політичних партій. На українських землях, як і раніше, діяли загальноросійські партії — октябристи, кадети, соціал-демократи (більшовики та меншовики), есери, чорносотенні організації. В умовах розгортання революції в їхніх програмах і ставленні до українського руху відбулися певні зміни. Октябристи до надання Україні національно-територіальної автономії ставилися негативно. Кадети також не схвалювали цієї ідеї та підтримували лише надання українцям національно-культурних прав. Представники партії соціалістів-революціонерів у цілому не заперечували автономії України, а меншовики виступали проти неї. Чорносотенні організації, проголошуючи відновлення єдиної й неподільної самодержавної Росії, узагалі не визнавали існування українського народу і, відповідно, України.
Політичний курс більшовиків їхній лідер В. Ленін виклав у доповіді «Про завдання пролетаріату в даній революції» («Квітневих тезах»), із якою виступив 4 квітня 1917 р. У ній він закликав до здійснення соціалістичної революції та встановлення диктатури пролетаріату. Більшовики відмовлялися підтримувати Тимчасовий уряд, мали витіснити меншовиків та есерів із рад робітничих, солдатських і селянських депутатів і взяти контроль над ними. Ради, на думку В. Леніна, повинні були стати формою влади, яка дозволить установити диктатуру пролетаріату. У національному питанні більшовики проголошували право націй на самовизначення, але заявляли про намір створити єдину соціалістичну республіку. Прагнень учасників українського національного руху вони не підтримували.
Поряд із загально російськими в Україні діяли українські, польські, єврейські та інші політичні партії. Активно розгорталося формування й відновлення діяльності українських політичних партій. 25—26 березня 1917 р. колишні члени Української демократично-радикальної партії та Товариства українських поступовців утворили Союз Українських автономістів-федералістів. Обрана назва була пов’язана з новою головною метою — досягти легальним шляхом національно-територіальної автономії України у складі демократичної Російської республіки. Здійснювати соціалістичні перетворення члени Союзу не збиралися, а лише використовували поширений у той час термін «соціалізм» для того, щоб залучити на свій бік більше прихильників. На початку квітня 1917 р. Союз змінив назву на Українську демократичну партію, а в червні 1917 р. був перейменований на Українську партію соціалістів-федералістів (УПСФ), або есефів. За своєю спрямованістю це була центристська, ліберально-демократична партія. Її керівниками стали Д. Дорошенко та С. Єфремов.
17—19 квітня 1917 р. в Києві відбулася конференція Української соціал-демократичної партії (УСДП), на якій було відновлено її діяльність як цілісної організації. Есдеки, як їх називали, були лівою соціал-демократичною партією. Від часу свого виникнення УСДП завжди виступала за автономію України. Лідерами партії були В. Винниченко та С. Петлюра. 17—18 квітня 1917 р. в Києві було скликано установчий з’їзд Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), яких називали українськими есерами. Учасники з’їзду заявили, що партія боротиметься за негайне втілення в життя національно-територіальної автономії України та передачу землі селянам. За своєю спрямованістю це була ліва, народницька партія. Очолювала цю партію студентська молодь — М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шраг та ін. Саме з цією партією пов’язав свою політичну діяльність М. Грушевський.
Розвиток українського руху. Український національний конгрес (з'їзд).
Із розгортанням революції міцнів і ставав вагомим чинником суспільно-політичного життя український національний рух. Свідченням цього були численні українські збори, демонстрації й маніфестації, що розпочалися в різних містах Наддніпрянщини. Одним із перших публічних паростків українського національного руху став Перший кооперативний з’їзд Київщини, що проходив 27—29 березня 1917 р. в Києві. На ньому відбувся перший після повернення із заслання публічний виступ М. Грушевського. Він закликав українців не очікувати, поки всеросійські Установчі збори нададуть їм автономію, а самим розбудовувати її. З’їзд ухвалив резолюцію про територіальну автономію України у складі демократичної федеративної республіки Росії, постанови про публічне вживання української мови та про звільнення вивезених до Росії полонених — галичан.
29 березня в Києві міська влада організувала «День свята революції» — масову маніфестацію, у якій узяли участь понад 100 тис. осіб. Окремою колоною в ній під національними жовто-блакитними прапорами, своїми гаслами й піснями взяли участь українські організації. 1 квітня в Києві була проведена «українська маніфестація» — самостійна акція українських громадсько-політичних сил. На площі Святої Софії відбулося перше публічне українське віче, що висловилося за територіальну автономію України у складі федеративної Росії. У виступах учасники віча вимагали, щоб Тимчасовий уряд видав декларацію про запровадження автономії України, призначав на посади губернських і повітових комісарів лише тих, хто володіє українською мовою, запровадив українську мову в школах, судах і державних установах тощо. Віче закликало Центральну Раду невідкладно зібрати Український національний конгрес (з’їзд) для поповнення її складу представниками від українських губерній, профспілок, партійних організацій українців тощо, а також виробити умови запровадження національно-територіальної автономії України.
19—21 квітня 1917 р. в Києві працював Український національний конгрес (з’їзд), у якому взяли участь 900 (за іншими джерелами — 700 або 1500) представників українських політичних, громадських, профспілкових, робітничих, селянських, культурних, військових організацій, а також дев’яти українських організацій Кубані та Галичини. Після вступного слова М. Грушевського з’їзд заслухав доповіді, у яких визначалися основні програмові засади створення держави України — Д. Дорошенка («Державне право і федеративне змагання України»), О. Шульгіна («Федералізм та домагання Російської демократичної республіки»), В. Садовського («Про територіальну автономію України») та ін. Конгрес поклав в основу тогочасного державного будівництва України ідею її національно-територіатьної автономії у складі демократичної Російської федерації. Цю ідею підтримали всі українські політичні партії.
Робота з документом
ІЗ РЕЗОЛЮЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО КОНГРЕСУ (З’ЇЗДУ)
З’їзд вважає, що тільки широка національно-територіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу... Єдиною формою державного устрою з’їзд вважає федеративну й демократичну Республіку Російську.., одним з основних принципів української автономії — повне забезпечення прав національних меншин, які живуть в Україні.., визначає за Російськими Установчими зборами право санкції... автономії України, але прихильники нового ладу з меншими народностями України мають негайно творити підстави для її автономного життя... З’їзд вважає, що кордони між державами повинні бути встановлені згідно з волею по граничної людності.., протестує проти претензій на землі непольські, заявлені Тимчасовою Польською державною радою.., [доручає Центральній Раді] взяти ініціативу союзу тих народів Росії, які домагаються національно-територіальної автономії [і] подати конкретні домагання Тимчасовому уряду.., організувати комітет для вироблення проекту автономного статуту України, який має бути поданий на затвердження конгресові України...
1) Як у документі визначено шляхи розбудови державності України?
2) Як у резолюції визначалося ставлення до прав національних меншин в Україні?
В останній день роботи конгресу було обрано новий склад Української Центральної Ради. Вона мала складатися зі 150 депутатів. 2/3 мандатів надавалися територіям (губерніям і містам), 1/3 — організаціям. На конгресі обрали 118 членів УЦР. Головою її, на підставі таємного голосування, став М. Грушевський. Його заступниками обрали В. Винниченка та С. Єфремова.
На конгресі було також розглянуто питання негайної організації Крайової Ради як адміністративно-територіального органу влади в Україні. Було визначено, що ініціатором його формування має стати Центральна Рада. Для того щоб стати крайовим органом влади, УЦР надавалося право збільшити свій склад на 15 % і включити до нього представників національних меншин.
Рішення Українського національного конгресу мали важливе значення для розгортання революції. Оцінюючи їх, один з учасників конгресу П. Христюк писав: «Національним конгресом закінчився період Української революції — національно-культурницький і підготовчий — і почався другий період національно-політичної боротьби».
Початок українізації армії.
Революційне піднесення поширилося на солдатські маси її сприяло зростанню їх національної свідомості. Зокрема, стала відбуватися українізація армії.
Робота з термінами та поняттями
Українізація армії — процес утворення українських національних збройних формувань із частин російської армії в роки революції.
Центром українізації армійських частин став Київ. У роки війни тут проходив військову службу засновник українського націоналізму М. Міхновський. Саме він першим висунув ідею створення українських національних збройних сил. 22 березня в Києві відбулися збори солдатів та офіцерів-українців, які проголосили себе Установчою військовою радою, що розпочинає організацію української армії. За ініціативою М. Міхновського через кілька днів на нараді представників київського гарнізону заснували «Український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка» й ухвалили рішення розгорнути невідкладне формування української національної армії. Очолив клуб М. Міхновський. Осередки клубу створювалися на фронтах та в містах України. Вони мали сприяти зростанню національної свідомості військових-українців, поширюючи серед них брошури, журнали й відозви, допомагати об’єднуватися в окремі національні громади та встановлювати зв’язки з клубом.
Діяльність М. Міхновського та його прибічників викликала негативну реакцію в лідерів УЦР. Організатори клубу П. Полуботка вважали, що наявність власної армії є невід’ємною складовою державності. Засновники Ради доводили, що українізація існуючих військових підрозділів шкідлива, і виступали за заміну регулярної армії добровільною народною міліцією. Відповідну резолюцію, за поданням УСДРП та УПСР, схвалила Українська Центральна Рада. Такі погляди відповідали тогочасним антивоєнним поглядам європейських соціал-демократів на армію як елемент завойовницької політики панівних верств експлуататорських держав. Проте позиція діячів УЦР не мала значного впливу на військових.
Наприкінці квітня 1917 р. близько 3 тис. солдатів-українців, які зосереджувалися на збірному мобілізаційному пункті в Києві, звернулися до командування з пропозицією відправити їх на фронт як окрему українську військову частину. Київська Рада робітничих і солдатських депутатів і Губернська рада об'єднаних громадських організацій не підтримали цієї ініціативи. 1 травня під час військового свята солдати, за підтримки керівників «Українського військового клубу ім. Павла Полуботка», самочинно проголосили себе першим Українським козачим полком ім. гетьмана Б. Хмельницького. УЦР заявила, що не бачить іншого виходу, як задовольнити їх бажання, інакше цей стихійний рух «може викликати заколот у тилу й на фронті і тим перешкодити справі оборони й укріплення нового ладу», однак наголосила, що не підтримує формування окремих українських підрозділів із фронтових частин.
У квітні 1917 р. у Звенигородському повіті, на Київщині, для охорони громадського порядку були сформовані перші українські добровільні підрозділи — Вільне козацтво. Поступово вільнокозачий рух поширився на Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Катеринославщину, Херсонщину й Кубань. Відділи Вільного козацтва створювалися за територіальним принципом із національно свідомих селян і робітників. У квітні 1917 р. відбувся з’їзд вільних козаків, де вони заявили, що «зобов’язуються бути на варті волі та спокою в Україні». На кінець травня вільнокозачі підрозділи налічували вже кілька тисяч осіб.
Робота з термінами та поняттями
Вільне козацтво — українські добровільні військово-міліційні формування, створені для захисту інтересів народу й охорони правопорядку в Україні в 1917—1918 рр.
18—21 травня 1917 р. в Києві відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, скликаний за ініціативою УЦР. Понад 700 його депутатів від близько 900 тис. військових-українців, які висловили підтримку Українській Центральній Раді, заявили, що вважають за необхідне вимагати від Тимчасового уряду й Ради робітничих і солдатських депутатів негайного надання національно-територіальної автономії України, підтримали подальшу українізацію армії та флоту її перетворення українського війська після завершення війни на народну міліцію. Для здійснення українізації військових частин з’їзд створив Український військовий генеральний комітет, очолюваний С. Петлюрою, який увійшов до складу Центральної Ради. Завдяки проведенню з’їзду УЦР узяла справу українізації армії до своїх рук і її вплив у військах став зростати.
Перегляньте самостійно - І і II Універсали Української Центральної Ради. Загострення конфлікту УЦР з Тимчасовим урядом .
ЗАКРІПЛЕННЯ НОВИХ ЗНАНЬ, УМІНЬ ТА НАВИЧОК
1) Яка подія була визнана засновниками УЦР датою її створення?
2) Із якою українською політичною партією після початку революції пов’язав свою політичну діяльність М. Грушевський?
3) Коли відбувся Український національний конгрес?
4) Що передбачала українізація армії?
5) Що таке Вільне козацтво?
ПІДСУМКИ
Розгортання національно-визвольного руху пригноблених народів після повалення самодержавства в Росії викликало початок Української революції.
Головним змістом діяльності Української Центральної Ради стало домагання національно-територіальної автономії України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Курс УЦР визначався українськими політичними партіями, що становили її основу.
Державотворчий курс УЦР здобув підтримку на Українському національному конгресі та І Всеукраїнському військовому з’їзді.
Національне піднесення перших місяців революції сприяло розгортанню українізації армії.
Немає коментарів:
Дописати коментар